Українські землі у ХІХ столітті

зивали «дахівками», але, звичайно, було їх замало. Домагання впро-

вадити українську мову в шкільному навчанні підтримувала Львів-

ська греко-католицька консисторія, з митрополитом Михайлом Ле-

вицьким на чолі, але позитивна урядова відповідь не змінила спра-

ви тому, що Крайова Шкільна Рада вирішила, що українські, діти

повинні вчитися польської мови.

Ліберальний режим цісаря Йосифа II за його наступників змі-

нився реакцією. Особливо загострилась реакція після Віденського

конгресу 1814 року. Хоч особисте кріпацтво було скасоване, селяни

залишилися в економічній залежності від поміщиків і зобов'язані

були відробляти панщину. Становище селян на Буковині було дуже

тяжке; гніт збільшувало ще те. що селяни були українці, а пани –

переважно румуни.

Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських завору-

шень. у яких перд вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям

яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности

життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на

гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували

панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів,

але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які

в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.

Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією – Італії.

Чехії, Угорщині, Галичині – відбилися й на Буковині. Буковин-

ські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на

підставі конституції, обрано послів від Буковини до парляменту