Українські землі у ХІХ столітті

ловно – примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець,

безправне становище супроти власної сотенної старшини, зменшення

земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо,

призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо-

литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але

почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана.

На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли-

ся від своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з

селянами. Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких ко-

зацькі та селянські дільниці або двори селян та козаків стояли су-

межно. Вже «Румянцевський» опис викликав велику тривогу серед

козацької маси: вважалося, що записаний до опису був уже прикріп-

лений до певного місця. Але опис не набув практичного значення.

80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька стар-

шина діставала права російського дворянства, а з другого – селян,

а разом із ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбав-

лено права переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від

них скарги та домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про

надання дворянських прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціяторами яких

були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в

Кліщинцях 1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстан-

ня в с. Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими,

козаки почали легальне добиватися прав, але, не знайшовши захисту

в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зоргані-