Українські землі у ХІХ столітті

особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було

в північних полках: там доводили головним чином переходи пред-

ків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів

до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було при-

знане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші

цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало знач-

кових товаришів здобули право дворянства персональною службою,

все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола

вийшли «різночинці» – службова інтелігенція, духовенство, а дехто

був приписаний до козацтва."

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм зав-

данням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство.

Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо ба-

гато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика,

Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа

казав, що робить це «по усердию й любови к нации», Т. Калинський

– «от безпристрастного к отечеству поревнованияі». Здебільшого

були вони самі безперечні дворяни, значні дідичі, матеріяльно не за-

інтересовані наслідками праці, а робили це тільки для «блага нации».

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували до-

кази прав на дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п.

джерела історії України. Питання «нації» стало основним, і воно

об'єднувало людей з різних таборів."

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були май-