Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Того зiлля-привороту,

Що на певний шлях направить -

Шлях у край свiй повороту?! -

гiрко запитує М. Вороний наприкiнцi поеми.

I справдi - де? Та щоб знайти вiдповiдь, треба спочатку правильно поставити питання, а це вже зроблено. Отже - є надiя!

Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (II варiант)

Батькiвщину не обирають. Вона, як i мати, у людини одна, куди б не закинуло нас життя. Це вона, Вiтчизна, вибрала нас i сповнила душу дивними пiснями, напоїла чар-зiллям широких степiв та буйних лiсiв i полонила цiлющими пахощами землi своєї. I все це живе в нас змалку, успадковане вiд далеких пращурiв. Часом людина вiдривається вiд рiдного корiння, мандрує в далекi свiти, переймає чужi звичаї, заглушуючи в собi голос родової пам'ятi. I ось уже забуто i рiднi мелодiї, i давнi традицiї, i тихi води, i яснi зорi. Чужина зловила душу у свої сiтi, вiдлучила вiд рiдної матерi й потiм зловтiшається вiд тiєї зради. Та чи можна безслiдно стерти iсторичну пам'ять людини i цiлого народу? Роздумам про це присвятив свою поему "Євшан-зiлля" палкий патрiот України Микола Вороний.На перший погляд здається незвичним, що мова йде про давнiх ворогiв слов'янського люду, половцiв, у позитивному планi. Виявляєть ся, вони такi ж люди, як i ми, у них теж є свої цiнностi й святинi, серед яких найвище стоїть Вiтчизна. I чому б тому хлопчинi не прирости серцем до iншої землi, де його люблять, оточують розкошами, нi в чому не вiдмовляють? Здається, так воно i є: половчанин забув свiй край, звик до чужих людей, чужої мови й того золотого ланцюга, яким прикули його споконвiчнi вороги рiдного народу. Як часто люди дають одурити себе, мiняючи святу волю й дорогоцiнну отчу землю на сите, бездумне життя! Зачерствiло, оглухло серце, мовчать його струни, байдужi до спiву гудця, що щиро прагне пробудити в юнаковi давнi спогади, оживити в його душi образ рiдного краю. Безнадiйнi старання... Тiльки чому ж раптом так затремтiв i зблiд обличчям юнак? То посланець вiд батька дав понюхати половчанину сухої степової трави - зiлля євшану. I той гiркий рiдний запах пiдняв з глибини серця цiлу бурю спогадiв i полум'яних патрiотичних почуттiв:

"Краще в рiднiм краї милiм

Полягти костьми, сконати,

Нiж в землi чужiй ворожiй

В славi й шанi пробувати!"

Отже, невмирущий той дух святої любовi, i жодним недругам не викоренити його, бо вiн є часткою самої людини. Треба тiльки вiдшукати його в глибинах своєї пiдсвiдомостi, в найпотаємнiших куточках душi. Та люди рiдко зазирають углиб себе. Їх цiлком влаштовує спо-кiйне, безтурботне життя, чужа ласка, чужi думки i навiть тi тонкi сiтi, що сплетено на людську душу чужим лукавством. Простодушнi, обiкраденi й нещаснi! Вони навiть не помiчають, що стали рабами, бо втратили найдорожче в життi - Вiтчизну й волю.

Україно! Моя люба!

Чи не те ж з тобою сталось?

Чи синiв твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Як болiсний зойк, вирвалися цi слова з поетового серця. Чому так зневажено українським народом почуття нацiональної гiдностi? Хiба йому нема чим гордитися у своїй iсторiї? Чому так швидко забулася слава дiдiв-прадiдiв? Нашi предки не блукали мандрiвцями без дороги. Свята любов до матерi України горiла в їхнiх серцях, пiднiмала бойовий дух, гартувала волю й завзяття в лютих сiчах за незалежнiсть Вiтчизни. А сивi кобзарi несли в народ свої тужливi, бентежнi пiснi, заповiда ючи нащадкам ту любов i ту славу. Що ж сталося з нащадками? Чому так змiлiли їхнi душi? Поетовi гiрко усвiдомлювати, що його народ перетворився на раба, якiй покiрно несе на згорблених плечах свою недолю. Приборкано його вiльнолюбну душу, пiдрiзано крила, позбавлено слова й пiснi. Нiмий, немiчний, жалюгiдний, вiн принишк, понурив голову i змирився. То як же розбудити в ньому приспане почуття власної гiдностi, повернути втрачену iсторичну пам'ять, пiдняти дух, запалити в серцi святу iскру любовi до рiдної землi?