Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Та не можна виправдати способiв такого збагачення, коли руйнуються господарства бiдних селян, що через це мають тiкати iз села, i дрiбних помiщикiв: "...Пани горять, а мужички з пожару таскають..." Такi, як Калитка, йдуть напролом, пiдламуючи всiх, хто поруч, руйнують долi iнших, гублять останнi крихти совiстi.

Я вважаю, що п'єса, створена бiльше ста рокiв тому, ще довго буде актуальною для суспiльства, i її з цiкавiстю i задоволенням будуть перечитувати i дивитися у постановках митцiв поколiння моїх спiввiтчизникiв.

Грошi як мiра випробування людини (моя оцiнка образу Герасима Калитки у п'єсi Iвана Карпенка-Карого "Сто тисяч")

П'єсу Iвана Карпенка-Карого "Сто тисяч" було написано наприкiнцi вiсiмдесятих рокiв XIX столiття i з того часу є однiєю з найкращих сатиричних комедiй української драматургiї. У нiй автор яскраво i переконливо змалював тi суттєвi змiни в життi села, якi сталися майже через три десятилiття пiсля скасування крiпацтва. Щоб охарактеризу вати їх найбiльш стисло, я б використала слова головного персонажа комедiї Герасима Калитки: "Грошi - всьому голова". Саме викриттю, i засудженню цiєї життєвої настанови, цього гасла i присвятив Карпенко-Карий свою неперевершену п'єсу.

Новий час у пореформенiй Українi змiнив обличчя суспiльства: важко пристосовувались до нових умов помiщики, що втратили безмежну владу над селянами, занепадаючи i розорюючись. На їхнє мiсце приходили хазяйновитi "мужики" з їх безмежним прагненням всiма правдами й неправдами накопичити багатство: "Жолудь - десять тисяч десятин, Чобiт - п'ять тисяч десятин, Пузир - три тисячi".

За ними тягнеться й Герасим Калитка, що має вже двiстi десятин. Цей образ викликає у мене неоднозначнi почуття. Менi завжди хочеться бачити в людинi його кращi риси i через них будувати своє ставлен ня до неї. Тому i в Калитцi як особистостi я видiлила хоч i нечисленнi, але позитивнi якостi характеру.

Вiн - дiяльна i цiлеспрямована людина, в якiй пробудився "хазяїн" своєї землi, що до цього не мав на неї права. Не народився ж Калитка (i йому подiбнi) таким спотвореним грошима нелюдом! Мабуть, колись, мрiючи про добробут родини, вiн плекав у душi мрiю мати якнайбiльше землi. До цього часу зберiг Герасим перейняте вiд прадiдiв шанобливе i вдячне ставлення до неї: "Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!" Вiн - не шахрай, як деякi iншi персонажi, а набуває своє багатство важкою працею: "Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш..." Але нiяк не може вiн дотягнутися до бiльш заможних "хазяїв". Так зароджується у Калитки план шахрайсь кого злочину.

I ось Карпенко-Карий подає нам iншого Герасима - хижака, який проголошує: "Як їв борщ та кашу, так i їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю". Звiдки це? Що спотворило характер простого селянина? Грошi! Саме тi грошi, якi "всьому голова". I вже роботу вiн перетворює на знущання над наймитами, яких, на вiдмiну вiд коней, тримає напiвголодними. I земля, до якої вiн так трепетно ставиться, порiвнюється ним iз купчою на зеленому паперi. I, нарештi, - злочин задля власного збагачення. Але i на цьому вiн не спиниться! Карпенко-Карий нам доводить це, малюючи сцену, коли Герасим цiлує мiшок iз грошима, а на Параску кричить: "...Я ...я тебе уб'ю". Чи не є це найвищим рiвнем падiння людини, яка йде до мети злочинним шляхом?

Мiй розум диктує слова осуду i огиди до Калитки, але серце пiдказує: моральне падiння його не є випадковим, бо воно спричинене сус-пiльно-економiчними умовами. Цi умови потворно перетворювали моральнi настанови людини, калiчили їх душi й долi.Наш час, висунувши перед суспiльством новi економiчнi умови, теж породив новий тип власника, бiльш обiзнаного, впевненого в собi, для якого знову - "грошi - всьому голова". Та на те i називаємо ми "Сто тисяч" шедевром драматургiї, що актуальнiсть не втратила свого значення i в наш час, застерiгаючи "нових хазяїв" вiд небезпеки "брудних грошей", що спотворюють мораль як особистостi, так i всiєї нацiї.

I щастя всiх прийде по наших аж кiстках (за твором Iвана Франка "Каменярi")

Iван Франко - новатор у галицькiй лiтературi. Не тiльки у формi, лiтературнiй манерi, а й у своєму ставленнi до фактiв життя, якi вiн змальовує.

Його цiкавлять соцiальнi й економiчнi сторони сiльського життя, гнiт, страждання i всяка кривда. Наскрiзь гуманний, людяний, Франко вiддає своє серце i всi свої симпатiї тим, хто "в потi чола" добуває хлiб не тiльки собi, але й iншим, тим, що самi не працюють... Разом з вiрою в людину у Франковiй душi живе вiра в свiтле майбутнє нашої землi. Воно прийде, те нове життя, прийде у свiт нове добро, треба тiльки розбити тверду скелю неправди i пробитись до свiтла, хоч би й довелось вкрити кiстками шлях до нового життя. Ця свята вiра лунає у Франковому вiршi "Каменярi". Iвана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятiсть у боротьбi з вадами на шляху до прогресу, ´енiєм - за всеосяжнiсть охоплення життя, розмаїття поставлених проблем i думок, нашим нацiональ ним пророком, бо вiн звершував найкращий подвиг - вiв свiй народ до щасливої долi. Титаном працi ми величаємо Франка. Та справжнiм гiмном колективнiй працi, що прокладає дорогу в новий свiт, є твiр "Каменярi". Образ каменярiв, "в одну громаду скутих", озброєних важкими залiзни ми молотами, пiд ударами яких рушиться скеля старого задушливого свiту, виростає до узагальненого показу революцiонерiв, борцiв за нове життя, за добро i щастя. "Каменярi" - твiр величезної поетичної сили i вражаючої майстерностi. Перша строфа дає зорове уявлення про велич картини: на "безмiрнiй та пустiй i дикiй площинi", прикутий ланцюгом до височенної гранiтної скелi, стоїть каменяр. "А далi тисячi таких самих, як я", - говорить поет, - i зображує їх: