Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Доля сiльського вчителя у творах Бориса Грiнченка

Борис Дмитрович прожив неповнi 47 рокiв i залишив прекраснi твори iз життя українського народу. Його спадщина - це поезiя, драматичнi твори, переклади, фольклорнi та етнографiчнi твори, збiрки, iсторико-педагогiчнi теоретичнi працi про школу та виховання. Взагалi, все, що стосувалося життя дiтей, вчителiв, було близьким письменни ковi. Працюючи на нивi народної освiти, вiн вiддавав свої сили її розвитковi. Багато молодих, освiчених людей того часу пiшли "у народ", заснували школи для бiдних дiтей, лiкарнi, лiкбези. Все це не схвалював царський уряд, бо вважав, що бiдноту не треба навчати. Працюючи у земськiй управi, Грiнченко писав про проблеми вчителiв того часу.

В оповiданнi "Екзамен" описав нелегке життя вчителя. Вiн мусить давати знання, але в школi немає найпотрiбнiшого: парт, стiльцiв, книг. "I молодий вчитель працює понад свої сили. Ще вчора маленька, що волость вiддала пiд школу, хатка завбiльшки сорок квадратних аршин, почала чепуритися". У цих умовах i навчаються дiти, але вони люблять свого вчителя i дуже стараються. А що з того? Приїздить до них на екзамен обмежений чиновник, який не знає нi арифметики, нi правопису. "...До цього треба додати хiба ще те, що, силкуючись удавати iз себе пана, вiн без жалю нiвечив i українську, i росiйську мови, нехтуючи першу i не знаючи другої". Ось цього "великоважного пана" з такою тривогою чекали дiти та вчитель. Звичайно ж, вiн не оцiнив нi старань дiтей, нi працi вчителя. Дуже неприємне враження справив вiн на дiтей.

Але для учнiв їхнiй вчитель залишився справжнiм другом, став найсвiтлiшою часткою їхнього життя. Тяжкою працею, зовсiм не дитячими турботами сповнене воно. Мабуть, школа для них - єдина свiтла надiя i вiдрада, а вчитель - не тiльки друг, але й помiчник i захисник у їхньому тяжкому життi. Це дуже яскраво показано у творi "Украла". Дiвчинка вкрала хлiб у своїх товаришiв, щоб вiднести його додому, бо нiчого їсти в цiй сiм'ї. Крадiжка сама по собi неприємна рiч, а коли вкрадеш у своїх друзiв - це ще бiльший сором. Учитель повiв себе дуже мудро, захистив Олександру. Тим самим дав зрозумiти, що не можна так чинити. Вiн зробив крок назустрiч дитинi, i як результат - чесне життя цiєї дiвчинки. Страшно подумати, що було б, якби вчитель дозволив учням побити її, осоромити. Вiн не тiльки зберiг душу дитини, а й навчив своїх учнiв прощати та спiвчувати iншому.

Свiт дитинства в оповiданнi Бориса Грiнченка "Каторжна"

Перу Бориса Грiнченка належить чимало творiв для дiтей i про дiтей. Орiєнтуючись, насамперед, на творчiсть Л. Толстого та I. Франка, знавець дитячої психологiї написав ряд оповiдань, серед яких i "Каторжна", в яких вiдображено духовний свiт селянської дитини.

Тема природного, нiчим не скутого розвитку особистостi належить до тих, якими постiйно цiкавився Борис Грiнченко. У своєму оповiданнi "Каторжна" письменник розкриває беззахистнiсть та вразливiсть людської душi: напiвсирота Докiя пiсля того, як у дiм увiйшла мачуха, ураз i до кiнця свого короткого життя замкнулася у собi, перетворила ся на "каторжну". Це була реакцiя на вiдсутнiсть ласки, доброти, причому сама Докiя могла б надiлити цими якостями багатьох.

Дiвчинка не знаходить подруг i серед селянських дiвчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповiдаючи про свої бiди та нещастя. Тiльки їй вона довiряє свої дитячi таємницi. I тут Грiнченко вирiшує показати пiдлу жорстокiсть мачухи. Не залишає вона дитинi навiть цього маленького щастя. Епiзод рубання мачухою червоної калини, взятий Грiнченком з усної народної творчостi, став у творi символом ненавистi.Докiя, зовсiм позбавлена дитинства i єдиної "приятельки" в образi калини, стала здаватися гнiвною, жорстокою i замкненою дiвчинкою. Селянськi дiти тiльки розпалювали її ненависть до людей. Але душа маленької героїнi таїла у собi стiльки любовi, спiвчуття i доброзичливостi, що при найменшому натяку на спасiння людського життя, Докiя не замислюючись, з радiстю вiддає своє. Такого вчинку нiхто не сподiвався, але героїчна модель поведiнки закладена була у Докiї ще з дитинства.

Зовнiшня краса i розум перетворюють з роками маленьку дiвчинку у прекрасну молоду дiвчину, яка, як i всi дiвчата, чекає свого наречено го. I ось вiн з'являється. Шахтар Семен заполонив усi її думки, пробудив почуття кохання, що дрiмало в її душi, змусив захвилюватися її юне серденько. Докiя за кiлька тижнiв настiльки змiнилася, що пiзнати її було неможливо. Але не судилося їй щасливого подружнього життя, бо людська злiсть i заздрiсть нiколи не переведуться на землi. Зневажена Семеном, вона леститься вiдступниковi i гине. Гине тiльки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболiванням за людей, котрi виявили до неї таку черствiсть. "…Палахкотiв у мареннях дiвчини вогонь, а вона кричала: "Санька, голубонька згорить!.."

"За що?" - таке останнє запитання, з яким помирає Докiя i яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачiв замислитися над тим, чому стiльки муки, горя та слiз додають iнколи люди та чому душа не завжди вiдкрита щирому спiвчуттю.