Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Сюжет у поеми наступний. Хлопчика захопив у полон Володимир Мономах i був вражений його вродою настiльки, що залишив при собi:

Оточив його почотом

I розкошами догiдно.

Батько страждає, мучиться, втративши дитину, а син розкошує i забуває поступово рiднi степи та батька. А хан наказує спiвцю ("гудцевi") Ору покликати хлопця назад. Нелегкою виявляєься ця справа: юнак байдуже ставиться до розповiдей про тугу вiтця, славу половець кої землi або до пiсень, що мали бути йому рiдними. Та чи не тому, що слова, на вiдмiну вiд розкошi, що його оточує, є чимось нематерiаль ним? Слова можуть брехати... Тодi гудець дає понюхати євшан-зiлля з рiдного степу, i юнак:

Затремтiв, очима блиснув

I зiрвавсь на рiвнi ноги.

Рiдний степ, широкий, вiльний,

Пишнобарвний i квiтчастий

Раптом став перед очима -

З ним i батенько нещасний!

Воля! Воленька кохана...

Але на цьому поема не закiнчується. Навпаки, попереднiй змiст лише поступово пiдводить читача до головної iдей, що розкривається в останнiх рядках:

Україно моя люба!...

Чи синiв твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи вони не вiдцурались,

Не забули тебе, неньку? -

перекидає автор мiсток iз давнини у сучаснiсть. Тут йдеться i про колишнiх наших спiввiтчизникiв, i про тих, хто забув iсторiю i традицiї, залишившись на Батькiвщинi (не випадково ми бачимо два питання, а не одне).

До речi - тих, хто втратив пам'ять, М. Вороний (на вiдмiну вiд бiльшостi письменникiв та поетiв, що зверталися до цiєї теми) вiдверто не засуджує. I звертається з болем саме до України, нiби бажає вiд неї якихось дiй для повернення пам'ятi дiтям, що заблукали (не випадково ж вiн для розкриття своєї iдеї "перетворив" брата на сина). Свiдомiший має допомогти менш свiдомому.

Природно жити в ногу з часом, спиратися на реальнiсть, а не на далекi мрiї. Але бiда, якщо сьогодення затуляє собою усе минуле. Це слiд виправляти, але не словами чи нотацiями, а чимось бiльш вiдчутним.

Де ж того Євшану взяти,