Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Героїчно гине у Варшавi посаджений на палю Гордiй Чурай ("Орлику Чураю"), вiдважно воює козак Нечай ("Ой, з-за гори високої"). Оспiвують пiснi та думи героїзм та лицарство вiдомих iсторичних осiб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сiрка, Палiя та iнших - i маловiдомих козакiв.

I майже завжди це "вiльнi птахи", для яких "степ широкий" - "сват", "шабля й люлька - вся родина, сивий коник" - "брат" ("Там де Ятрань круто в'ється"). Такий i козак Голота, що полем гуляє "нi города, нi села не займає", але на пiдступнiсть татарина дає гiдну вiдсiч. Як мiфiчний Антей, вiн черпає сили у рiднiй землi.

Козаки вмiли i пити-гуляти, i воювати. Жили за принципом: "як бити, то бити, як пити, то пити". I часом необачними бували, як козак Нечай, що

...поставив...

Три сторожi в мiстi,

А сам пiшов до кумоньки

Щуку-рибу їсти.Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися i з матiр'ю, i з жiнкою. Але й теплоти душевної не позбавленi цi нещаднi до ворогiв лицарi. Ось як зворушливо прощається iз земляками козак, що їде з України ("Ой гай, мати"):

Виїжджавши, шапку знявши,

Низенько вклонився:

"Ой прощайте, слобожани,

Може з ким сварився".

...Замислююся над долею України та її лицарiв. Заплющую очi

i знову бачу вечiрнє небо, яскравi зорi, Днiпровi пороги, вогнища... Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:

Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю,

Наш батю, полковнику чигиринський.

Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,

А неприятеля пiд нозi топтали!

("Хмельницький i Барабаш")

Спiває кобзар i про вiйсько Запорозьке, що "як мак процвiтає", але, на жаль, i про те, як Сiч руйнували. Думаю: це ж i мої предки, якась крапелька їхної кровi i в моїх жилах. I повторюю вiршi Василя Симоненка:

Ви, байстрюки катiв осатанiлих,

Не забувайте, виродки, нiде:

Народ мiй є!

В його гарячих жилах