Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Середньовiчний автор Михалон Литвин називає Роксолану "найулюбленiшою жiнкою теперiшнього турецького iмператора", а коментатор повiдомляє, що "Роксолана ... українка, жiнка турецького султана Сулеймана I Пишного, мала великий вплив на державнi справи". I потiм майже сорок рокiв керувала i самим Сулейманом, i Османською iмперiєю, бажаючи все життя хоч на хвилину побачити ще раз рiдний Рогатин.

Справдi, якщо подивитися на її портрет, побачимо витончену красу i розум в очах цiєї жiнки.

У сучаснiй Туреччинi теж поважають Роксолану - єдину султаншу в тисячолiтнiй iсторiї Османської iмперiї.

У центрi Стамбула зараз стоїть гiгантська мечеть Сулеймана I, збудована в серединi XVI столiття. Поруч iз нею - кладовище, на якому, як вважається, серед iнших похованi в усипальницях сам Сулейман I i його руська жiнка Роксолана. I досi пам'ятають знамениту українську жiнку Роксолану, яку самi турки звуть Хуррем. А ще вона вiдома свiту пiд iменем Хасекi.

Тiльки пiсля смертi змогла потрапити душа Роксолани на рiдну Україну, хоча її мавзолей стоїть у султанськiй садибi в Стамбулi - Топкапа.

Омар Хайям - неперевершений майстер рубаї"Захiд є Захiд, а Схiд - це Схiд, i разом їм не зiйтись", - так писав колись вiдомий англiйський поет Редьярд Кiплiнг, автор славнозвiсно го оповiдання "Мауглi". Дiйсно, для європейця Схiд - це загадкова, барвиста, яскрава країна. Схiд - це Аладiн зi своєю лампою, старий Хотабич, Сiндбад-мореплавець, Алi-баба i сорок розбiйникiв. З дитинства ми любимо i знаємо цих героїв, фантастичний, несхожий на наш, свiт схiдної казки. Та подорослiшавши, ми вiдкриваємо для себе свiт мусульманського Ренесансу - глибокий, змiстовний, фiлософський, науковий. Яскравим представником його був Омар Хайям - не тiльки, як вважає широкий загал, спiвець вина i радощiв життя, а енциклопе дично освiчена людина, астроном, математик, фiзик, фiлософ. I - поет. На вiдмiну вiд свого попередника Фiрдоусi, який писав двовiршами (бейтами), Хайям створив i вiдшлiфував найскладнiший жанр персько-таджицької лiтератури - рубаї. У таких вiршах три або навiть чотири рядки римуються мiж собою. Кожен чотиривiрш поета - це маленька поема. Сходознавцi-перекладачi об'єднали їх у збiрку "Рубайят", що нинi вiдома у всьому свiтi. Кожен вiрш - це своєрiдна фiлософська притча, повчання, вiдповiдь i запитання на проблеми нашого буття. У нашiй мовi та лiтературi з ними перегукуються прислiв'я i приказки, що теж мають виховний i повчальний змiст.

Серед рубаї Хайяма значне мiсце посiдають вiршi про Всесвiт i буття у ньому людини:

Коли у небуття i ймення наше кане,

Не згасне сонечко у свiтi полум'яне,

Нас не було, та свiт не був вiд того гiрший,

Вiн не погiршає й тодi, як нас не стане.

До питання вiчностi Всесвiту i життя людини у ньому поет пiдходить по-фiлософськи, як науковець: "того, що суджено, боятися не треба", але прожити свiй недовгий вiк треба за законами доброти, любовi та людяностi.

У деяких вiршах поет стверджує, що вiн - не аскет, не святенник, вiн - звичайна, грiшна людина, але, знову ж таки, визнає одну iстину:

Хоч я не шлiфував покiрностi перлину,

I тягаря грiхiв з плечей своїх не скинув,

Все ж не пускаюся я берега надiї,

Бо тiльки iстину я визнаю єдину.

Ця iстина - пiзнання, але, чим бiльше знає людина, тим бiльше вона переконується у своєму незнаннi: "Я знаю, що нiчого я не знаю". Хайям не був кабiнетним вченим - iнакше як би вiн мiг так образно i яскраво описати насолоди життя - кохання, дружнi застiлля, прекрасну у всiх проявах природу. А нам вiн нагадує ще й наших козакiв - характерникiв, бо дуже багато спiльного у мовi i культурi Сходу i України: навiть смерть свою вiн зустрiчає так, як наш Григорiй Сковорода, який так само був Людиною i фiлософом.