Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)
Твiр-опис. Степ
На пiвднi нашої країни простяглись широкi степи. Рослиннiсть степу вiдрiзняється вiд рослинностi лiсу. Степовi грунти дуже родючi. На них вирощують пшеницю, кукурудзу, технiчнi культури, кавуни, динi, виноград. Культурнi рослини дають добрi врожаї. Дика степова рослиннiсть збереглася тiльки в заповiдниках, у гаях, у балках, уздовж дорiг, на незораних курганах.
Незоранi острiвцi українського степу навеснi дуже красивi. Тут з'являється рiзноманiтна рослиннiсть. Зацвiтають пiвники, тюльпани, гiацинти. Цi рослини мають яскравi квiти. Подекуди промайне горицвiт. Буває, що його яскраво-жовтi квiтки утворюють жовтi килими.
У травнi степ змiнюється. На зеленому тлi степових трав де-не-де з'являються нiби зiрочки, бiлi анемони, синiють незабудки. На узбiччях дорiг бiлiють ромашки, серед них - i лiкарська. У червнi зацвiтає полин, а в липнi - шавлiя.
Гарно в степу: i коли вiн цвiте, i коли збирають щедрий врожай.
Твiр-роздум. Моє щастя
Щастя… Старовинна мудрiсть говорить, що людина - творець свого щастя. З цим, мабуть, можна погодитися тому, що справжнє щастя - це, передусiм, умiння прекрасно любити життя i людей. Щастя - це горде вiдчуття своєї вагомостi в суспiльствi, але, мабуть, чи не найголовнiше - це вмiння вiддавати всi свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служiнню людям.
Щастя… У кожної людини воно своє. У мене теж є iдеал щастя. Менi хочеться жити вiдкрито, не ховаючись, не тiкаючи вiд труднощiв… Я впевнений, що зумiю саме так прожити своє життя, бо мрiю стати справжньою людиною в широкому розумiннi цього слова.
Наше дитинство починається з мами. Вона - найдорожча та найрiднiша в цiлому свiтi людина. Кожне її слово, мудрi поради i добрi дiла - це книга життя, з якою вирушаємо в далекi свiти. I тiльки гортаючи сторiнку за сторiнкою, ми стаємо дорослими, стаємо людьми. Серед усiх премудростей життєвої науки є найважливiша - навчитися любити людей. Без цього нiхто не зможе пiднятися на крилах своєї мрiї.
Мiй родовiд
Мене назвали Олександрою на честь обох моїх бабусь: з боку мами i з боку тата. На жаль, однiєї з них вже немає, вона померла рiк тому у вiцi шiстдесяти семи рокiв, це мамина мати - моя бабуся Олександ ра Михайлiвна. Народилася вона 1932 року в сiм'ї селян, пiд Воронежем. Усi страхiття голоду, вiйни, усi людськi страждання дiсталися на її долю. З дитинства вона назавжди запам'ятала жах вiйни - як фашисти прийшли до села, де мешкала бабуся, зiбрали бодай усiх жителiв у стару хату, зачинили дверi i пiдпалили хату… Усiх, хто спробував якось вибратися, наздогнала автоматна черга. Як вона з такими ж за вiком дiтьми, ходила пiзньої осенi на прибранi вже колгоспнi поля i, розриваючи мертву землю руками, викопувала мерзлу картоплю, бо їсти дуже хо-тiлось. П'ятеро її братiв i сестер померли. У матерi залишилась тiльки вона. Батько бабусi загинув на фронтi ще у сорок першому.
У шiстнадцять рокiв бабуся приїхала на Україну, та так i залишилась тут до кiнця свого вiку у шахтарському мiстечку на Донеччинi. Тут вона вийшла замiж, народила сина та дочку. Все своє життя працювала на шахтi на тяжкiй роботi, ростила дiтей, хазяйнувала у своєму домi; вона була лагiдна, весела i дуже мене любила. Менi прикро, що добре серце моєї бабунi зупинилося так рано. Я вдячна їй за любов до мене i за те, що вона народила мою маму, а мама - мене. Свого дiдуся з боку мами я нiколи не бачила, вiн помер за чотири роки до мого народження. Народився вiн пiд Харковом, у селi Огульцi, мама розповiдала, що дiдусь був освiченою людиною, багато читав, працював головним механiком на шахтi, але вiн був дуже суворою, навiть, жорсткою людиною i свою родину iнодi доводив до вiдчаю. Мама зiбрала у своєму характерi щось вiд бабунi - вона буває i лагiдною, i веселою, i щось вiд дiдуся - вона може бути суворою i категоричною. Матуся приїхала до нашого мiста у п'ятнадцять рокiв, а зараз їй уже сорок вiсiм. Спочатку вона працювала на фабрицi, а потiм у iнститутi. Там вона зустрiла татка, i вони побралися.Мiй татко, Вiталiй Iванович, народився у Харковi. На вiдмiну вiд мами, його батьки живi, хоч уже й не зовсiм здоровi. Його татовi, а моєму дiдусевi вже вiсiмдесят п'ять рокiв. Дитинство у нього було тяжке, знедолене, а коли вiн став дорослим, почалася вiйна. Дiдусь дiйшов аж до Берлiна, але вiн кiлька разiв був тяжко поранений, i до сьогоднiш нього дня шматочок кулi носить у своєму плечi, як тяжку пам'ять тих страшних днiв. На свято Дня Перемоги ми завжди всiєю родиною їдемо до дiдуся, щоб поздоровити його з цим святом i подякувати за все, що вiн для нас зробив. Дiдусь згадує минуле й iнодi, коли розповiдає про те, що було у його життi, скупа сльоза навертається на старенькi очi. Тодi бабуся Олександра Петрiвна зараз же починає змiнювати тему розмови, щоб дiдусь не переймався ще i ще раз тими жахливими хвилинами стрiляни ни, вибухiв, страшних боїв не на життя, а на смерть… Бабуся молодша вiд дiдуся на цiлих дев'ять рокiв, але вона теж старенька i дуже хвора. Вона вже кiлька рокiв не виходить iз двору. У неї хворi ноги i дуже слабке серце. I не дивно, бо у неї було теж тяжке життя i тiльки праця, праця, праця. Народилася вона на Сахновщинi. Бiдкалася з матiр'ю, а потiм пiшла у найми. Коли трохи пiдросла, їй пощастило - її забрала до себе тiтонька. Бабуся навчилася грамоти, потiм пiшла працювати i за-кiнчила вечiрню школу, а пiсля неї - технiкум. Працювала бухгалте ром на заводi, виховувала трьох синiв, а потiм i онукiв.