Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)
Нi! Хочу лiру я розбити,
Узяти сурму мiдну
Iз нею з гiр мерцiв будить
I Україну бiдну.
Та ось наступають передреволюцiйнi роки - i у поезiях 1916-1917 рокiв звучать i надiї, i заклики, i докiр, i сподiвання. Ми нiби стаємо свiдками оновлення духовних сил митця, його оптимiзму. Олесь палко бажає побачити свiй край нарештi вiльним, розкутим i спроможним творити власну долю. Цими сподiваннями пронизанi його вiршi "Про свiт ви марили, i ось - свiтає…", "Воля!? Воля!? Сниться, може?", "Схiд сонця зустрiти я вийшов у поле…".
Але цi сподiвання не справдилися… поетове серце сходить кров'ю вiд муки, вiдчаю i безнадiї:
Над краєм дим пожеж i мла…
Внизу страшне криваве море…
На хвилях плавають тiла…
Орач ланiв своїх не оре.
Тяжко читати цi рядки… може, тому розумiєш причини того кроку, вiд якого для Олеся почалося трагiчне життя на чужинi. Трагiчне - бо його серце, обезсилене вiд споглядання страшних картин громадянсь кої вiйни, страждало вiд трагедiї України, вiд розриву з нею. Вiн звертався до образу Т. Шевченка, сповiдуючи йому свої болi. Вiн пише вiршi, лейтмотивом яких звучить сумний бiль: "Душа розiрвана, як рана… Бальзам далеко так, як сонце…"
…Сьогоднi, у час становлення своєї державностi, патрiотичнi твори О. Олеся зазвучали з новою силою, сповнюючи серця читачiв, спiввiтчиз никiв вдячнiстю i шаною.
Багатогранна лiрика Олександра Олеся
О слово! будь мечем моїм!
Нi, сонцем стань! вгорi спинися,
Осяй мiй край i розлетися
Дощами судними над ним.
/ О. Олесь /
Повертаються до нашої рiдної землi, до нашого народу забутi iмена. Чим завинили вони, визнанi майстри слова, перед своїм народом? Переконанi: нiчим, народ їх не карав осудом, не обiйшов забуттям. Намагався покарати їх сталiнiзм, вiдлучаючи їхню творчiсть вiд iсторiї української лiтератури, але дзвони пам'ятi стоголосi, вони щедро викресують iмена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер'ян Полiщук, Григорiй Косинка, Олександр Олесь...
О. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не роздiлив iз ним страхiття голоду 1932-1933 рокiв, жахiв сталiнського беззакон ня, ненависної фашистської окупацiї. Та вiн себе жорстоко i покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рiдний край i опинився на чужинi: