Уславлення в народному епосi iсторичного минулого українського народу (iсторичнi пiснi та думи)

Потрапивши у полон, Iгор не втрачає надiї повернутись на батькiвщину, думкою лине на рiдну землю: "Iгор спить, Iгор не спить, Iгор мислю поля мiрить од великого Дону до малого Дiнця".Мужнiстю князiв Iгоря i Всеволода захоплюється навiть київський князь Святослав. Вiн говорить: "Вашi хоробрi серця в жорсткiм харалузi скованi, а в одвазi загартованi".

Крiм цього, автор пiдкреслює i благородство Iгоря. Князь розумiє, як потрiбнi в бою взаємодопомога i взаємовиручка, i тому не залишає в бiдi Всеволода. Вiн не кидає свого брата на поталу ворогам, коли той потрапив у скрутне становище, негайно поспiшає йому на допомогу: "Iгор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода".

Коли ж дружина Iгоря почала зазнавати поразки, то князь не залишає поля бою, а як буйний тур, б'ється разом iз воїнами до кiнця.

Але чому ж Iгор зазнав поразки? По-перше, тому, що дiяв нерозсуд ливо. Адже вiн виступив у похiд сам, не порадившись нi з ким, навiть iз київським князем Святославом. Та й похiд вiн мiг би вiдкласти, адже природа вiщувала йому невдачу, нiби попереджувала, щоб Iгор зачекав. Проте Iгор був занадто самовпевненим, i його необдуманi дiї призвели до поразки.

По-друге, Iгор був честолюбивою людиною. Його прагнення здобути собi славу дорого обiйшлося русичам. Зазнавши поразки у битвi з половцями, вiн вiдкрив нападникам дорогу на Русь. Саме за це Iгоря i його брата Всеволода гостро картає автор "Слова...", вкладаючи в уста Святослава такi слова: "Ви ж сказали: "Мужаймося самi - минулу славу самi заберем i прийдешню самi подiлим!", Без честi бо кров погану ви пролили".

Отже, прославляючи мужнiсть i патрiотизм князя Iгоря, автор засуджує його легковажнiсть, честолюбство, вiн пiдкреслює, що лише у спiльнiй боротьбi, об'єднаними зусиллями всiх князiв можна розгромити половцiв.

Образ Iгоря глибоко хвилює сучасного читача. Знайомлячись iз ним, ми переконуємось, що i в глибоку давнину нашi хоробрi предки були великими патрiотами i мужнiми захисниками рiдної землi вiд нападникiв, вiд тих, хто намагався посягнути на її свободу i незалежнiсть. Iгор близький нам своїм глибоким патрiотизмом, вiдданiстю рiднiй землi, своєю незламною мужнiстю i вiдвагою.

До тебе, князю, моє слово... (звернення автора "Слова о полку Iгоревiм")

Iгоре, князю мiй, чому так сталося? Втiш моє розбите серце мудрою вiдповiддю. Чому ти не зажив слави мудрого князя, який не буде нав-мання вирушати у похiд? Чому не слухав мудрої ради? Споконвiку нашi предки поважали вiщування, завжди пiдкорялися законам природи, бо почувалися її часткою. А ти не послухав...

Я, звичайно, висловлюю тобi подяку за те, що ти цiнував мене не лише за спiви для воїнiв, а й за те, що я теж воїн твоєї дружини. Як

i ти, теж дiлив iз ними тяжкi буднi воєнних походiв, спав пiд вiдкритим небом, примостивши пiд голову сiдло. А якi воїни у нас! Про таких кажуть, що вони з кiнця списа годованi. I то так. Але зараз не можу змовчати, бо то мiй обов'язок - сказати тобi правду з великої поваги до тебе.

Iгоре, дужий мiй князю, як гiрко думати про тебе, що ти був таким мужнiм, а от мудростi тобi не вистачило. Тугою серце повниться, як i вся руська земля стогне вiд лютi до напасникiв наших, як гiрко й скорботно стискаються вуста, коли ми бачимо недалекогляднiсть князiв наших. Що з вами, оборонцi нашi? Чому розум повитий жадобою слави своєї власної, а не слави руської землi? Чому не думаєте про єднiсть нашу? Навiть ти, Iгоре, пiддався спокусi. Гiрко менi, жаль серце стикає чи то вiд болю за наш край, чи то вiд гнiву на тебе за твою нерозсудливiсть.

Менi було легко писати ранiше, слова нiби самi складалися у вiршi й пiснi. А зараз цього вже немає. Хто дасть менi мудру раду? Хто i чим утiшить моє серце? Сумно пишуться рядки про тебе. Думалося, що ось

повернемося з походу i складу я на твою честь величальну пiсню для нащадкiв про славу мудрого воїна i славу дружини нашої. А замiсть цього я мережу рядки про смуток, який оповив землю, бо ж люблять тебе, князю, за мужнiсть i вiдвертiсть твою i переживають, що занапастив ти i себе, i землю нашу. I як всяке любляче серце прощають тобi

i твою погорду, i необачнiсть.