Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Будучи складовою частиною середньовічної культури з притаманним їй теїстичним забарвленням загалом, києво-руська думка спрямовується насамперед на обслу¬говування потреб, породжених суспільно-політичним життям тогочасної держави. Залишаючись теїстичною, вона навряд чи може бути схарактеризована як теоло¬гічна. В ній не простежується однозначна замкненість на християнській доктрині.

Це зумовлює, крім іншого, тематичну спрямованість її, де провідним виявляється інтерес до проблем, безпосе¬редньо пов'язаних з філософсько-світоглядним обгрунту¬ванням політики. Саме тому стрижньовим у філо¬софських шуканнях києво-руських книжників стають історіософські проблеми.

Зрештою, прикметною рисою філософської думки Київської Русі є також специфічне співвідношення її з мо¬раллю. Є підстави стверджувати про «етизацію» києво-руської філософської думки. Йдеться не просто про пере¬важне значення етичної проблематики у загальному об¬ширі філософських питань, що розробляються у культурі В тогочасній філософській картині світу взагалі відсутні етично нейтральні сили і явища. Все в світі, що потрапляє до орбіти філософського осмислення, співвідноситься з космічним конфліктом добра і зла й виявляється включе¬ним до світової історії спасіння.

Викладене дає змогу охарактеризувати філософську культуру Київської Русі як своєрідний синкретичний релігійно-філософсько-етичний комплекс, що спрямо¬вується насамперед на осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

2.Філософські ідеї ХІV-XVI ст.) Арабомовна філософська думка і східна патристика, неоплатонізм, агіографія на Україні (Діонісій Ареопагіт, Іоанн Дамаскін, каппадокійці, Аль-Газалі та інші.).

Кінець XV — початок XVI ст. позначає межу, що знаменує початок нової доби в історії філософії України. Тип візантійсько-слав'янської християнської філософії, що визначає зміст духовного життя України попередньо¬го періоду, вичерпав себе. На часі була істотна пере¬орієнтація філософського мислення, що зумовлювалася, зрештою, докорінною зміною умов соціально-економі¬чного й духовного буття народу України.У соціальному плані ситуація визначалась остаточ¬ною втратою решток державності Київської Русі та са¬моуправління. 1452 р. окуповану литовськими військами Волинь було на польський зразок перетворено на зви¬чайну провінцію Литовсько-польської держави. 1471 р. аналогічна доля спіткала Київ з прилеглими до нього територіями. З цього часу протягом віків український народ змушений був вести тяжку боротьбу за політичне самовизначення й власне існування як окремої етнічної та національної спільноти.

Включення України до складу Польського королів¬ства зумовило істотні зміни в організації соціально-гос¬подарського життя, яке перебудовується на західний кшталт. Кардинально змінюється духовне, культурне життя суспільства. Головне спрямування цієї зміни, з од¬ного боку, визначається рішучою переорієнтацією на взаємодію з культурним надбанням Західної Європи. Певним чином в Україні, у тому числі й у філософ¬ському житті, здійснюється процес «повернення» до

Західної Європи. Розташована на сході Європи Київська Русь за часів введення християнства однозначно визна¬чила свій вибір на користь європейської культури. Звер¬нення до Візантії зумовлювалось тим, що ця держава бу¬ла найбільш цивілізованою у тогочасному християнсько¬му світі.

Обираючи Візантію за орієнтир власного культурного розвитку, Київська Русь не зважала на конфлікт право¬слав'я із латинською вірою, та й Хрещення відбулось ще до розколу цих двох вір. Тому прийняття християнства пов'язувало києво-руську державу не лише із Візантією, а й з усіма державами християнської Європи. Але впро¬довж наступних років розкол між Візантією та захід¬ноєвропейським світом, що динамічно розвивався, спри¬чинився до певної ізоляції духовного життя українських земель від західноєвропейської культури.

Загибель у середині XV ст. Візантійської імперії, включення з цього самого часу більшості українських земель до складу Польщі, безумовно, сприяло активізації зусиль по відновленню діалогу із надбаннями захід¬ноєвропейської культури. Саме діалогу, оскільки впливи, які йшли в сфері культури, органічно засвоюються й відповідно трансформуються на грунті вітчизняної куль¬тури, що спиралася на власні здобутки києво-руської ду¬ховності.

Включення до загальноєвропейського культурного контексту не привело до втрати самобутності української культури, оскільки цей процес здійснюється за умов де¬далі зростаючої боротьби, яку змушений вести украї¬нський народ проти загрози фізичного винищення з боку степу й польського гноблення.