Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

І. Франко

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реа¬лізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко виражени¬ми елементами діалектики. Основою усього сутнього він визнавав «матір-природу» в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх ре¬чей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, при¬таманними людині — вершині творення природи.

Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне — се є матерія.

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.

А дух? Се іскорка лише,

Се вогник, нервів рух!

Розпадеться мозок, то й огонь

Погасне, згине дух.

Визнаючи об'єктивність природи, закономірності її роз¬витку, І. Франко наголошував на необхідності звернення до дійсності, а не до абстрактних схем, критично ставився до ідеалізму («рефлексії»), називаючи його «панським спортом», а представників ідеалізму «червами в гнилому болоті».

Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку при¬роди, однак усвідомлював її багатовимірність, глибоко задумуючись над вічними проблемами людського буття,життя і смерті, добра і зла, складних взаємин із світом та іншими людьми, сумніву і тривог, відчаю і розпачу, лю¬бові та віри. Через осмислення трагічності буття люди¬ни він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які приведуть до безсилля особистості перед то¬тальним насильством. Наведені проблеми гостро поста¬ють в поемах І. Франка «Каїн», «Мойсей», де, послугову¬ючись засобами романтичного символізму, він прагнув дійти до суті тих людських взаємин і прагнень, що лежать за буденною видимістю їх зовнішності. Так, сприйняв¬ши байронівську концепцію Каїна як бунтівника проти Бога, який обмежив людину в знаннях, зробив її смерт¬ною, І. Франко поетизує розумність і вільність людської думки, думки відчайдушної, сміливої, а саму людину як сина землі, гуманіста із серцем, відкритим для людей.

Сенс людського буття, майбутнього людини, її «забі¬гання наперед» він розкриває через символічний пошук «землі обітованої», де «обітований край», «земля обіто-ва» — це творче осмислення буття, безперервний і не¬скінченний пошук істини, без чого «жити ніхто негод-ний». Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних пе¬реживань і випробовувань. Сенс буття відразу не дається. Його пошук є творчим, а отже, й трагічним процесом, оскільки справжня творчість — це одвічне стремління до глибини буття, в сутності своїй вкорінене в трагічне. Тіль¬ки через муки, тугу, гріховодність Каїн, наприклад, зміг пізнати життя глибини, а Мойсей вести народ у «землю обітовану». Через персоніфікацію цих образів І. Франко доходить до усвідомлення творчого неспокою, людського прагнення до повноти буття, пошуку сенсу людського існу¬вання не тільки як бажання віднайти стежку до втрачено¬го раю, а й пошуку нового, невідомого.

На думку І. Франка, як природа, так і суспільство пере¬бувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступаль¬ного руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плід¬не начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язую¬чи усіх людей, як дітей, в єдину сім'ю. Він повністю під¬тримував марксистське положення про те, що економіч¬не становище народу є основою його життя, прогресив¬ного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що грунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політичне, а переворот духовний та літературний наступає на економічному по¬вороті. Проте беручи активну участь у робітничому русі Галичини, перекладаючи і пропагуючи твори К. Маркса та ф. Енгельса, І. Франко мав своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов'язані з харак¬тером суспільного розвитку, сутності і спрямованості сус¬пільного прогресу. Спираючись на нові форми європей¬ського робітничого руху, він розкривав і ті негативні на¬слідки, які можуть випливати з теоретичних положень, об¬грунтованих марксизмом, на практиці.