Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

проявом духовності.

Постійно здійснюючи синтез всезагальності та суб'єк¬тивності, Кант втілює можливість умоспоглядального етич¬ного як такого. При цьому духовність у всіх цих проце¬сах постає не лише передумовою моральності, а й її носі¬єм. Ця лінія до певної міри знаходить свій відбиток і в філософії Фіхте. Порівнюючи прояви кантових початків

у Фіхте, який продовжував розвивати ідеї Канта в межах раціоналістичної традиції, П. Юркевич цікавиться насам¬перед «просвітленням розуму» істинами духу, щоб відчу¬ти та виділити вищу моральну метафізику в реальному житті. Вірний принципам практичної філософії, він вно¬сить у них особливий духовний зміст і формує власну етичну доктрину «філософії серця».

Відповідно до поглядів П. Юркевича центром будь-яко¬го духовного життя є серце, яке постає глибинною осно¬вою людської природи і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини і її серця, відбивається індивіду¬альна особистість, де розум тільки вершина, а не корінь духовного життя людини. Із серця починає і зароджуєть¬ся рішучість людини на ті чи інші поступки, в ньому ви¬никає багатоманітність намірів і бажань; воно є сідалом волі і бажань (хотінь). Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром багатоманітних душевних чуттів, турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникають у результаті діяльності душі, завжди пов'язані з цілісним настроєм, духовно-мо¬ральним прагненням. Тільки проникнувши в серце, знан¬ня може бути засвоєне. Світ існує і відкривається насам¬перед для глибини серця і звідси уже йде до мислення. Щодо завдань, які розв'язує мислення, то вони прихо¬дять у світ своєю істинною основою не із впливів зовніш¬ніх, а з вільного серця (див.: Сердце й его значение в духовной жизни человека // Там же. — С. 69). Звертаючись! до проблеми співвідношення знання і віри, П. Юркевич підкреслює, що саме у філософії знання зустрічаються з вірою, через яку можливий шлях до істини.Отже, як ми бачимо, П. Юркевич дійсно відрізняється від німецьких філософів при розгляді етичних проблем. Якщо вони вдаються в основному до використання духов¬ності, яка освячується розумом, то Юркевич не «призем¬лює» абсолютну розумність. Попри це, ним все-таки адек¬ватно осмислюється вчення про самість, подане Фіхте у філософії «Я», яка була сприйнята як теорія встановлення принципів відношення людської індивідуальності до світу в собі, до світу навколо себе і до світу над собою в їх цілісності.

П. Юркевич, виходячи з принципів християнської мо¬ралі, виступав проти класової боротьби, зазначаючи, що все людство має протистояти силам, ворожим суспільст¬ву. Умовою християнського співжиття вважав мир з ближ¬німи, який вимагає, щоб людина була в мирі сама з со¬бою, мала внутрішній мир, який досягається самоволодінням, торжеством над своїми пристрастями, прислуховуванням до голосу своєї совісті (Мир с ближним как условие христианского общежития // Там же. — С. 355). У питанні про співвідношення особистих і суспільних інтересів П. Юркевич зазначав, що доки людина пере¬слідує свої інтереси в межах справедливості, доти ці інте¬реси будуть поважатися різними станами і нацією зага¬лом, що, власне, і лежить в основі законодавства всіх осві¬чених народів.

Університетська філософія

Ідеї, концепції, узагальнення нового українського письменства та творчої інтелігенції, витворені на грунті романтичного світосприйняття та його елементів у німецькій класичній філософії, внесли значний доробок у формування ду¬ховної культури України, сприяючи постановці та осмислен¬ню важливих смисложиттєвих проблем і національного від¬родження. Однак вони все-таки були далекими від профе¬сійного філософського рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духов¬но-теоретичного осмислення. Останнє, починаючи з XIX ст. і впродовж його, здійснюється в межах академічної філо¬софії, під якою, як правило, розуміють, власне, професійну філософську культуру, що створюється на кафедрах акаде¬мічних закладів як світського, так і духовного напрямів, хоча таке розуміння академічної філософії досить умовне з погля¬ду рівня її викладання в університетах і духовних академіях. Розглядаючи стан філософської думки в Україні того часу, слід зазначити, що ставлення до неї, як і в усій Російській імперії, було неоднозначним. Якщо відкриття Московського університету ще в 1755 р. його перший ректор М. М. Поповський (вихованець М. В. Ломоносова) розпочав з про¬мови про користь філософії, заклику до її вивчення, то піз¬ніше викладання філософії в університетах двічі було забо¬ронено (1809, 1850) як такої, що призводить до нігілізму. У боротьбі проти нігілізму, «мудрствування нових філо¬софських систем» виключалось у викладанні філософії все те, що не могло бути обгрунтованим Св. Письмом. В уні¬верситетах та інших навчальних закладах (за винятком ду¬ховних академій, де зберігалися курси історії філософії, ме¬тафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова «академічною» можна називати філософію саме цього

типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та психології, або до вольфіанської моральної філософії, вершиною якої поставала «Нравоучительная философия в науку благородного юношества» Баумайстера.