Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).
Звертаючись до природного і людського буття, М. Го¬голь показує, що в природі відбувається все влад, мудро і гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душевне господарство запущене, занедбане, за¬паскуджене. Кругом неправда душі — сонний характер, нещирість, паскудність, зверхність, байдужість, млявість, бездіяльний стан, дух темряви і чорнота душі, мерт¬вий застій, мертві душі. Щоб поліпшити світ, виправити його, потрібно насамперед узятися за господарство не ма¬теріальне, а господарство людської душі. Визволити людину, вдаючись до подолання злиднів, голоду, холоду і смерті — добра справа, але визволити людину від хвороби смерті її душі — далеко більша і складніша справа. З мукою роз¬думуючи над метафізичними проблемами зла, Гоголь дохо¬дить висновку, що зло і брехня глибші від переходу соціаль¬них форм і мають свою реальність в самій глибині життя. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. «Сус¬пільство, — заявляє Гоголь, — поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працювати для бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруг себе. Все тоді прийде в лад, самі собою встанов¬ляться тоді наші стосунки поміж людьми, визначаться зако¬ни межі усьому. І людство рушить вперед».
М. Гоголь, висловлюючи впевненість та оптимістичну віру в те, що все іде вперед, все спрямовується на добро, водночас переконаний і в тому, що можливість такого по¬ступу потребує розкриття неправди, ревізії життя, знахо¬дження коренів зла. Причина зла, на його думку, знахо¬диться в черствості і мертвості людини, якій бракує глиби¬
ни чуття, усвідомлення глибин і таємниць своєї душі, в якій мовчать її природні провідники, не бачать своєї кінцевої перспективи. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади. Зробити це потрібно не для того, щоб нищити і руйнувати, а щоб спрямувати на добро. Засобом викриття хиб і вад людини Гоголь вибирає сміх. Однак, за зауваженням Є. Маланюка, зароджений з національно-українського гумору, в холодному Петербурзі цей сміх втра¬тив живі та «погідні властивості» і перетворився на якусь демонічну здатність бачити тільки все від'ємне, «пошлість пошлої людини». Мислитель аналітичного складу, М. Гоголь немовби розкладає людину, яка розпадається на очах на свої складові частинки, стає мертвою, спрощується, скоро¬чується до якоїсь частинки і навіть перетворюється в але¬горію одного органа, внаслідок чого постає калікою, потво¬рою, а муза самого Гоголя — відьмою, скритою помстою. Сприймаючи людину, що розвалюється, він руйнує орга¬нічний, цілісний її образ, який під фантазією письменника постає чудовиськом. Саме такими постають фантастичні пластичні образи національного відмирання покозаченої шляхти, потворна галерея «мертвих душ», здеградованого колишнього панства.
В останні роки життя М. Гоголь, не бачачи реальностіумов вдосконалення людини в недосконалих формах дійс¬ності, лякаючись своєї демонічності бачити «темні» сто¬рони людського буття, що було своєрідним відчуттям торгу з нечистою силою, в пошуках правди і добра звертається до Бога. В ньому він вбачав світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе із собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Ставлячи над усе любов, яка вища від тлінного, минулого, Гоголь закликав жити для любові, оскільки сама людина є витворенням любові Божої до неї.
Т.Шевченко
Унікум за своєю народністю, Шевченко вніс новий зміст, нові мотиви в народну літературу і, звернувшись до ми¬нулого, в ідеалах яких, за народною традицією, знайшов нові мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справед¬ливості, свободи і національності, протесту проти політич¬ного гніту і будь-якого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості, заклавши міцні підвалини національного відродження.
З пророцтвом поета пов'язується ще один елемент ро¬мантизму його світогляду — міфотворчість. Велика прав¬да завжди осліплює, вона не тільки освітлює, а й затьма¬рює, і чим яскравіше світло, тим глибші тіні, більше ба¬жання заглянути туди. Міф постає тут аналітичним та синтетичним окресленням пророцтва, з'єднанням холод¬ного з гарячим розумом, розуму з почуттям, засобом вис¬вітлення прихованого, затіненого, вищого та віщого, віщої правди, модернізацією цієї правди як відповіді відчуттів на сучасне для митця, репрезентованого минулим, за яким стоять не ідеї, сили, події, а люди. Ось це і зумовлює ціліс¬ність світогляду Т. Шевченка як Генія і Пророка, силу і славу його правди.
Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього при всій загальнолюдській спрямованості глибоко націо¬нальне, позачасове. Символічним кодом у ньому зосере¬джуються колективні надії і пам'ять, минуле, сучасне і майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову прав¬ду і про приховані колективні гріхи, і про «золотий вік», який був і ще повернеться. В історичному інтелектуаль¬ному ключі все це спрямовується на глибоке відчуття ук¬раїнської історичної долі й колективної душі, природним шляхом поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мис¬лення — мислення XVIII ст. козацько-станового патріотиз¬му як апофеозу України, її історії та права, з романтич¬ним апофеозом світової своєрідної релігії народу, баченої поісторично, що постає моделлю України.