Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

І. Копинський

Письменник-полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель, І. Копинський

був і залишається яскравою фігурою в історії української культури.У центрі уваги Копинського стояла людина, піднесен¬ня в ній морального, розумного і духовного начал. Згідно з його поглядами природа створена Богом для людини. Даючи високохудожній опис зовнішнього світу, живої і неживої природи, він зазначав, що цей світ пізнаванний, а саме пізнання розглядав як процес «всьх вещей й всей твари разсмотреніє». Однак, на думку І. Копинського, піз¬нання природи, зовнішнього світу саме по собі не потріб¬не, якщо людина не знає своєї суті, своїх потреб у зов¬нішньому світі. Тільки пізнавши саму себе, людина дохо¬дить до розуміння того, що вона одночасно тілесна і ду¬ховна, зовнішня і внутрішня. Зовнішнє в людині — це тіло, минуще, а внутрішнє — душа, розум, безсмертний дух, якими людина пов'язується з Богом, що дарує їй бла¬женство не лише на небі, а й на землі. Внутрішнє стано¬вить єство людини і йому потрібно надавати перевагу в слідуваннях свого життя і діяльності, самовдосконаленні. Останнього можна досягти через самопізнання, яке почи¬нається з просвітлення розуму і самозаглиблення, доходя¬чи до пізнання Бога і єднання з ним, де знання Бога дося¬гається як через самопізнання, так і через пізнання при¬роди. Останнім він виправдовував не лише необхідність самопізнання, а й того, що спочатку мислиться як знання

необхідності, знання природи.

Концепція самопізнання в Копинського переростала в теорію «умного деланія», оскільки для нього істинним піз¬нанням поставало не «точію от вн^шняго труда», а пере¬важно «от дЬлания умного». Основуючись на розумі, ця теорія передбачала моральне вдосконалення праці, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очи¬щення і просвітління розуму. Додержуючись цього на¬пряму, людина ще на цьому світі воскресає душею, набу¬ває божественної благодаті, досягає царства небесного. Будучи близьким до поглядів мислителів раннього ісихазму візантійської теології, це, власне, був шлях теозису — обожнення людини, перетворення її в Бога. Розгортаючи теорію «умного деланія», Копинський надзвичайно висо¬ко цінував розум. Сам розум він поділяв на розум світу цього і розум, якому навчаються від святого духу. Найви¬ще цінуючи з усіх природних почуттів зір і розум, як найчесніші і радісні, він рекомендував слідувати не плот¬ським бажанням, пристрастям, а розуму, роздумуванням, оскільки без розуму неможлива доброчесність, а сам він є «началом й вина всЬму благому». Розум дарується лю¬дині Богом і є найвищим для всякого навчання і писання, що створюється людиною. З цієї точки зору Копинський негативно ставився до латинства католицького напряму, зазначаючи, що тут не від духу святого, а від Арістотеля, Ціцерона і Платона та інших язичницьких любомудрів ро¬зуму вчаться.

Орієнтована на самовдосконалення людини, теорія «умного деланія» Копинського містила цілу низку соці¬ально-моральних проблем, зокрема добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя, критеріїв оцінки людської гідності. Він розвінчував вельмож, са¬новних багатіїв,, протиставляючи їм рівність усіх лю¬дей, високо цінував особисті заслуги, доброчестя кож¬ного індивіду, віддаючи свої симпатії бідним і гноб¬леним. Заявляючи, що «царие й князи й вельможи да не величаются своим величеством», бо «о природительном благородій никтоже гордится, вЬдав, все єдиного», Ко¬пинський підкреслював, що перед Богом «благородній мира сего отвержени, худородніи приятни, гордий й багатий в геене, нищие же в небесном царствіи». Від¬повідно до такого бачення становища людини він закли¬кав зрікатися світу розкоші в ім'я рівності і свободи, ви¬сокої духовності. Припускав, що досягти високого рівня духовності людина може і без посередництва церкви. Оскільки Бог міститься в людині, то людина без всяких посередників може бути високоморальною, духовною. Однак сама ідея рівності, свободи, співчуття до бідних і гноблених висловлювалася Копинським в теологічно¬му дусі, носячи абстрактний характер, хоча, обстоюючи національну незалежність своєї Батьківщини, духовнорелігійну самостійність українського народу, він в основ¬ному орієнтувався на простий народ, козацтво.

Мелетій СмотрицькийОсновним змістом творів М. Смотрицького доуніатського періоду було розкриття зв'язку релігійної боротьби того часу з інтересами та планами папства і польських феодалів, дійсного обличчя католицької церкви як «алчного звіра», що прагне поглинути усі багатства українського і білорусь¬кого народу, пробудження самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолення. Критикуючи Ватикан, католицький клір, він гостро виступав проти догма¬ту про зверхність влади папи римського, аргументуючи його заперечення зверненнями до аналізу творів західно¬європейських авторів, доводячи неправомірність церков¬ного монархізму як в канонічному, так і в моральному аспектах. Слідом за європейськими гуманістами Смотриький показував надуманість багатьох канонізованих доку¬ментів, на основі яких Ватикан намагався утвердити свої теократичні прагнення, зокрема «Лжеісидорових декреталій» і так званого Костянтинового дару, якими доводилося, що Костянтин Великий ствердив світську і духовну владу римських пап над усім християнським світом і церквами, передав папі Сильвестру І у вічне володіння місто Рим. Спростовуючи ці твердження, Смотрицький зазначав, що світський володар не міг подарувати папі владу над церк¬вами, бо він сам її не мав, оскільки вона належить тільки Христу.