Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, що надихала козацьких проводирів до особливого піклування про розвиток української культури, ідея цінності людини, прагнення до піднесення її са¬мосвідомості та утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму тощо яскраво засвідчують на¬явність у культурі козацької доби ідей, співзвучних ідеології раннього просвітництва, що ширилась того часу у країнах Західної Європи. Як антифеодальна ідеологія, що зверталась до широкого використання людського ро¬зуму для реалізації соціального прогресу, стверджувала необхідність подолання всіх форм несвободи шляхом мо¬рального вдосконалення роду людського, раннє просвіт¬ництво зароджується як синтез двох попередніх суспіль¬но-політичних рухів — гуманізму і реформації.

Ідеї цих трьох європейських суспільних течій — гу¬манізму, реформації та раннього просвітництва — у складному синтезі наявні в філософських системах про¬фесорів Києво-Могилянської академії. Цей синтез, своє¬рідність якого зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що грунтувалась на здобутках княжої доби, надає своєрідне стилістичне

забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) бароко. Починаючи з 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме куль¬тура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі й філософського, життя українського народу цієї доби.

Будучи відображенням складних і неоднозначних процесів у тогочасному суспільному житті народу Ук¬раїни, виявляючи спорідненість з особливостями ук¬раїнської ментальності, культура ця є співзвучною з ана¬логічними процесами, що відбуваються в духовному житті тогочасної Європи.

У Західній Європі основні принципи світогляду, що утверджується в культурі бароко, закладають Б.Спіноза, БЛаскаль, Б.Грасіан, Е.Тезауро та ін. В Україні — плея¬да професорів Києво-Могилянської академії С.Яворський, Т.Лрокопович, Г.Кониський, М.Козачинський, С.Кулябка, С.Калиновський та ін.

Центральним об'єктом дослідження барокової філо¬софії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний ідеал, а й, реально досяжний у цьому, земному житті.В основі такого підходу лежать докорінні зрушення, що відбувались у світогляді тогочасної людини під впли¬вом видатних наукових відкриттів кінця XVI — XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г. Галілеєм, Дж. Бруно і І. Кеплером, висновок про мно¬жинність світів і безмежність Всесвіту, ідея мінливості світу, що стверджувалась працями Г-Галілея, Х-Гюйгенса і Шьютона викликали потрясіння у світовідчутті того¬часної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна карти¬на Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі — людина як вінець і мета творчої природи. Лю¬дина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постає на¬гальна потреба дати нове потрактування місця людини у Всесвіті, з'ясувати її зв'язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється лю¬дина від усього, що оточує її в навколишньому, мін¬ливому і нескінченному світі. У центр філософії доби ба¬роко владно висувається проблема «Людина і Всесвіт».

Усвідомлення «невпорядкованості» світу та неодно¬значної і суперечливої природи людини, зумовлений цим драматизм, ба навіть трагізм світосприйняття, де людина відчуває себе залежною від могутніх і непередбачуваних сил Всесвіту як динамічної нескінченності, погляд на

світ як театр, де кожному відведено певну роль, метафо¬ричність як домінантна особливість стилю мислення — ось риси, притаманні бароковому мисленню, що, за виз¬наченням Є.Маланюка, стало «синонімом неспокою, по¬риву, потужності і ніби недокінченості, незавершеності, спроби поєднання протилежності, навіть — зударення».

5.Філософія у Києво-Могилянській академії (І. Гізель, Ф. Прокопович, Г. Косинський та інші.).

При оцінці курсів філософії Професорів Києво-Могилянської академії зазначають, що з них починається розклад середньовічного церковно-теологічного світогляду в духовній культурі України, проте більшість з тих, хто оцінює, на¬голошують на схоластичному характері цих курсів. На не¬доречність останнього звернув увагу Г. Г. Шпед, підкрес¬люючи, що назва схоластики тут може належати лише до методики викладання, а не до змісту. З ним певною мірою погоджується В. Нічик, зазначаючи, що при обгрунтуванні православного богослов'я філософія використовувала фор¬ми, властиві схоластиці, однак при цьому професори Києво-Могилянської академії широко використовували й до¬свід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релі¬гійні почуття, а й на наукові докази. Ні авторитет отців церкви, ні настанови соборів, ні саме Св. Письмо не визна¬валися ними вищим авторитетом і критерієм істини. Для професорів Києво-Могилянської академії характерне звер¬нення до самих відчуттів, здорового глузду, спостереження, повсякденного досвіду, експерименту. В своїх лекціях вони не йшли ні шляхом візантійського богослов'я, ні латинської схоластики, ні західноєвропейських реформаторських те¬орій, ні шляхом, що йшов від традицій давньоруської доби. Використовуючи надбання цих шляхів, вони прагнули до вироблення самостійного мислення, свого власного типу