Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Основними атрибутами матеріальної речі Кониський вважав рух, кількість, простір і час. Перше місце серед них, як ми бачимо, відводив рухові, «оскільки він невід¬дільний від існуючої природи, він виділяє природні речі серед усіх неприродних, і ним же визначається сама при¬рода. Бо, коли не цілком зрозумілий рух, неможливо до кінця зрозуміти інші явища в природі, які розглядаються фізикою, оскільки всі зміни народження, знищення, обер¬тання небес, рух елементів, дії і впливи, інші факти і взає¬мовідношення речей пояснюються рухом, і він є ніби го¬ловним життям Всесвіту».

Процес пізнання Кониський пов'язував з активністю суб'єкта, який пізнає, людини, що активно думає, вбача¬ючи її головне завдання у пізнанні сутності, речей, у проникненні в суть явищ через пізнання їх при¬чин. Він був впевнений у здатності людини пізнати сут¬ність речей. Основою пізнання для нього були досвід, прак¬тика, де діяльність інтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття. Саме на основі відчуттів розумна душа з до¬помогою іінтелекту створює поняття про речі і пізнає істи¬ну. Кониський розглядав відчуття як тілесні, матеріальні пізнавальні здатності, головною властивістю пізнавальної душі, пояснюючи їх виникнення зверненнями до даних тогочасної науки. До знарядь пізнання Кониський відно¬сив уяву її пам'ять, запевняючи при цьому, що вони не¬можливі б5ез попереднього впливу тих чи інших предме¬тів на від»чуття. Загалом він доходив висновку, що без зовнішніх предметів і відчуттів, без уявлень, які породжу¬ються у людині зовнішніми предметами, сам розум мислити не може. Якби відчуття не були пов'язані з розумом, душею, що є органом мислення, то пізнання не було б, як немає його, коли не діють органи чуття.У процесі пізнання Кониський значну увагу приділяв операціям розуму, присвячуючи їм окремий розділ кур¬су. Такими основними операціями він називав утворення понять, судження та умовиводи, розглядаючи їх як три ступені, по яких розум людини рухається до своєї мети — набуття істинних знань про навколишній світ, користую¬чись характерними для нього прийомами: визначенням, діленням, аргументацією, без яких неможливе глибоке пізнання будь-якої речі. Звертаючись до проблеми мето¬ду, Кониський розглядав його як інструмент, знаряддя наукового пізнання, спосіб пошуку наукової істини. Вибір індуктивного методу зближав його з Ф. Беконом і Дж. Міллем. І хоча в логіці Кониський значне місце відво¬див арістотелівській теорії силогізмів, він був твердо пере¬конаний у тому, що ніякі силогістичні міркування не мо¬жуть підмінити експеримент.

6.Класична доба української філософії (Г.Сковорода, Я.Козельський , С.Гамалія).

Г.Сковорода

Особливість філософії Сковороди, її специфічність по¬лягає не просто у постановці тих чи інших проблем, їх систематичній розробці, а в її спрямованості і методі. Ско¬ворода, за висновком Д. Чижевського, не надавав великого значення теоретичній обробці, оформленню усталеного, систематизуванню своїх філософських ідей. Тому говори¬ти про його метафізику, онтологію, гносеологію можна лише в певному значенні, цілком застережливо, бо викінченої і оформленої системи у Сковороди немає, як і немає закін¬ченої і докладної відповіді на всі питання, що може поста¬вити систематик-філософ.

Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстич¬ний характер.. На його думку, Бог як всемогутня сила, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Бог — всюдисущий, і невидима натура, яка витримує усе, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина, закон і глас сутнього. Таке тлу¬мачення Бога»

У загальному контексті суджень Сковороди Бог ототож¬нюється з природою. «Природа», «Натура» є лише одне з імен, якими мій можемо визначити Бога. «Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова і усе в усьому?» — запитує Сковиорода і тут дає ствердну відповідь, що Бог в Дереві є правздивим деревом, у музиці — музикою, у бу¬динку — буднинком. У Бозі усе і усе з нього, хоча він не є іншим конкретним із того, що в усьому, бо він над усе і усе в ньому.

Система світу у філософії Сковороди — храм Божий, його дім, де Бог відноситься до світу як зародок до роз¬криття, точка до числа, множини. Визнаючи множин¬ність світів, Сковорода, на відміну від К. Транквіліона-Ставровецького, який виходив з визнання чотирьох сві¬тів, виділяв три: макрокосмос — загальний, безмежний світ, де існує усе породжене; мікрокосм, або світик, світо¬чок-людина; символічний, або Біблія. Біблія є символіч¬ним світом тому, що в ній зібрані фігури небесних, земних та преподібних створінь, які можуть стати монументами, котрі ведуть нашу думку до розуміння вічної натури, яка захована в тлінній подібно тому, як малюнок захований у своїх барвах. У символічному світі, світі Біблії, Сковорода прагнув виявити заховану за символічними формами ду¬ховну цінність людини, знайти ідеал людських стосунків без згубного впливу плоті.

Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істи¬ною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина сама божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце, но¬сієм яких в людині є серце. Як таке, підсвідоме і «над-свідоме», воно — осередок усього доброго та світлого, Провидчого і прозорого, вище і глибше порівняно із сві¬домим психічним життям. Саме через «чисте», «нове» і «світле серце» проявляється дійсна людина, здійснюється її обожнення. Останнє можливе тому, що дійсна людина тотожна Богу по своїй істоті, по своєму «серцю». Цим визначаються призначення людини та сенс її буття. Вони Полягають у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього. Та знову-таки, якщо Бог тотожний людині, а лю-Дина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі. Так само «обстоїть» і любов до Бога. Оскільки дійсна людина рівна Богу, єдина в усіх нас і в кожному ціла, то любов до Бога є одночасно любов'ю до самого себе, яка символізу¬ється Сковородою образом Нарциса.Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. І коли пізнання самого себе спрямо¬вується не на зовнішню видимість, яка є лише «пустая пустота», предмет ідолопоклонства, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини — це процес безперервного духовного розвитку, засобом яко¬го є самопізнання. Воно сприяє моральному вдоскона¬ленню, благоденству і благоустрою людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для «себе і для своєї братії». Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, на погон, за радостями зовнішнього світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у «сродній праці» як дійсному вираженні людської життєдіяльності, самоствер¬дженні людини.