Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Становлення української філософської думки відбу¬вається у межах культури Київської Русі. Звичайно, неможливо визначити більш-менш точно момент «виник¬нення» філософії. Його просто не було. Адже становлен¬ня філософії, що являє кардинальне зрушення в історії людського мислення, — не одноразовий акт.

Найдавніші філософські ідеї важко відрізнити від передфілософських утворень, що наявні у міфологічній свідомості. Найзагальніші уявлення про добро і зло, про першопочатки світу, про людину наявні і в міфологічній свідомості, що передує народженню філософії. Але, на відміну від філософії, міфологія не передбачає відповіді на питання: що є добро чи зло, що є початок? А ось ко¬ли картина світу, що її змальовує міф, стає предметом вивчення, коли виникає потреба з'ясувати, що означає слово «добро» чи слово «зло», що приховано за словами, які описують міфологічну картину світу, ми маємо право констатувати руйнування міфу й зародження філософії. Та міф не зникає остаточно. Протягом віків він веде «по¬смертне» своє існування. Ще тривалий час уявлення, ви¬роблені у межах міфологічної свідомості, накладають відбиток на характер підходу і розуміння проблем у ме¬жах філософії.

Тим-то, перш, ніж переходити до характеристики власне філософських ідей в культурі Київської Русі, не¬обхідно, бодай, побіжно, змалювати картину передфілософських, міфологічних уявлень про граничні підстави людського буття, які мали місце у міфології давньоукраїнської культури.

Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на природний і поза, надприродний. Для неї існував єдиний, природний космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосу, світові безпорядку, фактично таке зіставлення відповідало опозиції «свій світ — чужий світ», «світ культури, освоєний світ — світ ворожої і неовоєної природи».

Протилежності «порядок — хаос», «своє — чуже» ос¬мислюються у відповідній символіці «світ — темрява», «верх — низ», «праворуч — ліворуч», «схід — захід». Члени цієї опозиції — цінністно нерівнозначні. У давньо¬українській свідомості переважає виокремлення «світу», «верху», «праворуч!», «сходу» — як цінністно переважа¬ючих, що протистоять символам «темряви», «низу», «лівостороннього», «заходу». Виокремлення і маркування напрямків простору у давньоукраїнській культурі, як і в архаїчних культурах інших народів, знаходить свій ви¬раз в образі світового дерева, де «верх» — напрям росту дерева — символізує життя і розвиток, а «низ» — зга¬сання, смерть. Упорядкування картини світу за коорди¬натами світового дерева передбачають також виокрем¬лення трьох координатів: верх — центр — низ, сим¬волізованих, звичайно, птахами, звірами й рибами. Цим координатам відповідають верх — гілля, крона, середина — стовбур, низ — коріння дерева. Космос мислиться утво¬реним з чотирьох первісних «стихій», якими для давніх слов'ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкова¬ного космосу сприймається невід'ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок в ньому. До¬сить показовими щодо цього є притаманні для давньослов'янської культури міри довжин — п'ядь (відстань між розчепиреними пальцями), лікоть, стопа, крок, сажень (відстань між кінцями пальців витягнутих рук).

Інакше вимірювався час. Еталонами у цьому разі бу¬ли природні періодичні цикли, що позначилось на на¬родних календарних святах. Все це засвідчує наївне ото¬тожнення людського і природного Космосу, що було формою узагальнення величезного досвіду освоєння при¬роди людиною.

Викладене відобразилось й на характері уявлень про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі й тіла, що ха¬рактерне для типово християнського розуміння. Виявом цього є властиве слов'янській міфології приписування людині не однієї, а кількох душ. Це підтверджується притаманною нашій міфологічній свідомості вірою в «не¬чистих» небіжчиків — упирів, «навій» — русалок, потер¬чат, мавок тощо, які існують після фізичної смерті лю¬дини. У казках мотив «множинності душ» відтворюється в оповідях про воскресіння людини мертвою і живою во¬дою. Мертва вода повертає герою життєві функції — він дихає, рани його загоюються — але він лишається мер¬твим, як упир. Жива ж вода повертає йому «людське об¬личчя», він оживає у повному розумінні цього слова.

Власне людське, особистісне начало надає людині її ім'я. З цим пов'язане велике значення, що мав у того¬часній культурі обряд ініціації, який передбачав при¬своєння імені. По смерті людина втрачає своє ім'я, тому для давніх слов'ян-язичників небіжчик був безликим.Різні психічні функції людини у давньослов'янській міфології пов'язувались із певними тілесними органами. «Душа», що «розуміє», ототожнювалась з головою і на¬самперед з оком. «Душа», що «бачить», діє у світі види¬мого. У світі ж невидимого діє душа, що «відчуває», яка пов'язана з серцем, тобто осереддям людини. Якщо з сер¬цем асоціюється «душа» — життя, то їй протистоїть ду¬ша як вегетативна сила, яка ототожнюється з «утробою». Крім цих «розумної», «чуттєвої» і «вегетативної» душ (як бачимо, така класифікація збігається із основними поло¬женнями Арістотелевого вчення про душу) існує те, що залишається від людини після відходу її на «той світ». Уявлення про «той світ» у давньоукраїнській культурі невиразне. Це світ, розташований десь на півночі (тому померлого везуть саньми), він «невидимий», тому його характеризують через заперечення рис, притаманних «видимому» світу.