Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

У межах києво-руської культури склався притаман¬ний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя

філософського теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі здебільшого реалізується «платонівсько-арістотелівська» лінія філософії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істини, неза¬лежної від людини і людства, то в нашій культурі пере¬важає «александрійсько-біблійна», яка зорієнтовується не так на здобуття безсторонньої істини, як правди, що бу¬дується як драма людського життя. Недостатній розви¬ток абстрактно спекулятивного, замкненого на собі філософського умозріння — досить типова риса ук¬раїнської ментальності. Через це в історії української культури логіко-технічна філософська освіченість, вишу¬каний «гносеологізм», категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння. Тут виробляється своєрід¬ний тип філософування, що вирізняється не об'єктом (ним завжди є всезагальне), а суб'єктом пізнання. «Любомудр» - філософ виступає у цьому сенсі як цілісний суб'єкт. Він мислить себе як факт всередині буття. Не об¬межуючись осмисленням всезагального як об'єктивно-безособової дійсності, він переживає його як власну до¬лю. До філософських висновків він приходить через по¬шук особистого сенсу життя. Саме тому в українській культурі складається філософія, домінуючу тенденцію якої утворює екзистенціально-антропологічна редукція філософського знання. Від давнини ця філософія розви¬валась навколо обговорення проблем людини та людсь¬кої історії.

Відповідно до цього у києво-руській культурі вироб¬ляється розуміння філософії і філософа. Філософом вва¬жався той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у влас¬ному житті. Філософія мислилась не тільки як теорети¬зування, а й як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідають й ті визна¬чення її, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших — перше в слов'янській літера¬турі визначення філософії, що його містило популярне на Русі «Пространне житіє Костянтина-Кирила Філо¬софа», складене болгарським мислителем Климентом Охридським. Згідно з ним філософія визначалась як «Знан¬ня божиїх та людських речей, що навчає, як людина мо¬же наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою творцеві свому». Наведене визна¬чення виявляє генетичну близькість до ще одного тлу¬мачення філософії, яке належить Йоану Дамаскину і в складі слов'янського перекладу його «Діалектики» поши¬рене у нашій давній культурі: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього. І ще: філософія є пізнання речей божиїх та людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну... Далі, філософія є уподібнення богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва-Далі, філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філосо¬фія».

Визначення філософії в «Пространному житії Костян¬тина-Кирила Філософа» за всієї властивої йому відпо¬відності витриманому в дусі християнізованого неопла¬тонізму визначенню Дамаскина різниться специфічним акцентом на «діяльнісній» характеристиці філософії. Ад¬же згідно з ним філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитись до Бога «ділами своїми». Цей акцент істотний для з'ясування специфіки розуміння філософії як любомудрія, притаманного діячам культури Київської Русі.Світ мудрості, світ Софії мислився як світ «пре-подібності», уподоблення нижчого вищому. Тому мудрість — це осягнення вищого, але не заради знання істини самої по собі, а в ім'я битійного входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей. Мудрість — це не тільки та й не стільки знання істини, але пере¬дусім «життя в істині». Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалось у статтях «Ізборника Святослава 1073 р.», — «Мудростьное житие».

У співвідношенні «істинного слова» і «доброго діла», за всієї поваги до першого, пріоритет надавався другому.

Виходячи з такого розуміння філософії у межах києво-руської культури розробляється онтологічна, гно¬сеологічна проблематика, обґрунтовується розуміння єдності буття, погляд на закономірності історичного по¬ступу.

Характер розв'язання онтологічних і натурфіло¬софських проблем у києво-руській культурі зумов¬люється, зрештою, притаманним людині того часу уяв¬ленням про світ, у єдності з яким вона усвідомлює сенс власного буття. В основі його — властиве християнсько¬му світобаченню подвоєння картини світу — на світ на¬явний і бажаний, належний, що перебуває за межами наявного. Світ бажаного виступає як Божествений, трансцендентний щодо людини і природи, а це веде до істотної зміни, порівняно до міфологічних уявлень, онто¬логічного статусу природи. Створена з нічого природа позбавляється самодостатньої цінності. Погляд людини спрямовується через природу до трансцендентного, над¬природного начала. На цьому грунті у києво-руській думці певне місце посідає негативне ставлення до при¬родного, «тварного» світу. Відбиттям його є властиве мо¬настирській літературі протиставлення світу земного, як світу, де панує зло, світові Божому. «Никакоже пещися о плотнбм», «не имбти надежа от земннх никоея» — в цьому вбачали сенс життєвого подвигу засновника Києво-Печерського монастиря св-Феодосія автори «Жи¬тія» його. Але переважаючою була інша тенденція, яка, спираючись на переосмислену у патристиці неопла-тоністську ідею «кеносису» (сходження потойбічного у поцейбічне), обґрунтовує причетність світу земного до світу Божого. Світ земний тим самим зображується не як осереддя «зла», «гріха», що протистоїть ідеальному, творящому й абсолютно доброму началу, а як спів¬причетний до добра, що з'єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам'яткам давньоукраїн¬ської культури захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й доскона¬лості його творця. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Мономаха, в якому співається хвала твор¬цеві прекрасного світу земного: «Иже кто не похвалить, ни прославляеть силн твоея й твоих великих чудес й доброт, устроеннх на семь свете: како небо устроено, ка¬ко ли солнце, како ли луна, како ли звездн, й тма й свет, й земля на водах положена, господи, твоим промис¬лом. Зверье разноличнии, й птица, й рьібм украшено твоим промислом, господи!».З ним ідейно співзвучний поширений в Київській Русі «Шостиднев» Йоана, екзарха Болгарського, чис¬ленні сторінки якого проймає щире захоплення перед величчю Всесвіту, в якому «небо утворено звездами, солнцем же й месяцемь, й землю злакьмі й древомі, й море рнбами вьсечьсками испольнено, бисром же й златм рунесм пиньскнми». У межах цієї тенденції пев¬ного розвитку одержують натурфілософські ідеї як грунт, де зароджуються паростки наукового способу по¬шуку знань про природу. Знання про будову Всесвіту містили вже згаданий «Шостиднев» Йоана, екзарха Бол¬гарського, «Ізборник Святослава 1073 р.», збірки «Пчела» тощо. Певного розвитку набуває вітчизняна географія, цікавою пам'яткою якої є «Ходіння» Ігумена Даниїла, яке містить опис подорожі, здійсненої автором «Ході¬ння» у XII ст. до Палестини; математика, що відоб¬ражено, зокрема, в творчості визначного представника цієї науки Кирика (XII ст.), початки знань з фізіології, біології містили поширені на Русі збірки «Фізіологи», «Шостиднев», «Палея» тощо. Але показово, що в сис¬темі духовної культури Київської Русі відбита ще одна позиція, яка виявляється результатом «креолізації», на¬кладення «моделі світу», розробленої у релігійно-міфологічному світорозумінні східних слов'ян, на хри¬стиянську. Цю позицію у «Повісті временних літ» віддзеркалює, зокрема, вміщена під 1071 р. «Оповідь про волхвів». Крім іншого, «Оповідь» ця містить виклад версії про створення людини, яку повідомляє волхв княжому дружиннику Яню Вишатичу: Бог мився в лазні, упрів, обтерся ганчіркою й зкинув її з неба на землю. З цієї ганчірки диявол створив людину, а Бог втілив в неї душу. Опозиція «верху і низу», «добра і зла», що простежується у цій легенді, загалом прита¬манна і найдавнішим уявленням східних слов'ян, хоча конкретизація її до рівня «Бог — диявол» більше відповідає християнському світорозумінню. Але при цьому не можна не звернути увагу на те, що у наве¬деній легенді про створення людини образ Бога макси¬мально натуралізований, «посейбічний», Бог в опо¬віданні волхвів цілком належить «цьому» світові, він позбавлений ознак супранатуральності, обов'язкових з погляду християнського світорозуміння. Волхви знають лише один світ, у межах якого, хоча й на різних рівнях, діють і люди, і Бог, і диявол. Погляд цей дуже близький міфологічному світосприйняттю взагалі, від¬биття якого можна виявити у найдавніших східно¬слов'янських віруваннях. Така позиція, як бачимо, та¬кож реально існує у духовній культурі Київської Русі, принаймні, XI ст.