Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

філософствування.

Крім того, послуговуючись терміном «схоластика», треба враховувати, що й сама вона була неоднорідною. Як істо¬ричний етап розвитку філософської думки, переходу від ре¬човизму, онтологізму до логіки і гносеології, схоластика крім негативних рис мала багато позитивних моментів для розвитку української філософської думки і філософії загалом, свідченням чому може бути друга схоластика, яка містила ряд єретичних моментів, розвивала строге мислення, твер¬дість у судженнях, знання класичної філософської спадщини, сприяла поширенню філософської літератури. Якщо врахо¬вувати той факт, що більшість професорів філософії Киє¬во-Могилянської академії здобули освіту в західноєвропейсь¬ких навчальних закладах і аж ніяк не були простими епіго¬нами тих чи інших філософських систем, а творчо осмислю¬вали їх, то стане зрозумілим зміст і спрямованість їх курсів.

І. Гізель

Ідеї рівня європейської філософської культури обстоював у XVII ст. І. Гізель — український просвітник, цер¬ковний діяч, історик, філософ.

В силу традицій та завдань, які ставила академія, І. Гі¬зель на перше місце виносив проблему Бога і його став¬лення до світу, при розгляді якої стояв на деїстичних пози¬ціях, близьких до ренесансних, що проявляється у поєднан¬ні і рівноправності матеріального та ідеального моментів у визначенні природи і неоплатонівських концептуальних

інтерпретацій Бога.Бог, на думку Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, без¬межно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і рух, в результаті чого виникли ті¬лесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різні за своїм зовнішнім виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх. Багатоманітність ре¬чей Гізель пояснював неоднаковим кількісним розподі¬лом матерії по її формах, оскільки матерія може по-різ¬ному розподілятися у кількісному відношенні в речах. Кількість її завжди залишається одна й та сама. Вона не

народжується і не знищується, а тільки переходить з од¬ного тіла в інше як основа взаємного перетворення круго¬обігу в природі. Більшу досконалість небесних тіл порівня¬но із земними Гізель вбачав у поєднанні матерії з більш досконалими, єдиними у своєму роді формами.

Розглядаючи проблему руху, Гізель розумів його як різ¬номанітні зміни, що здійснюються в природі (просторове переміщення, кількісні і якісні зміни), наголошуючи, що там, де немає протилежностей, не існує руху, а відповід¬но виникнення і знищення. Гізель був одним з перших професорів Києво-Могилянської академії, хто в своїх лек¬ціях знайомив студентів із вченням Коперника, слідом за яким вважав, що сонце є нерухомим центром всесвіту, а періоди обертання Землі навколо нього утворюють дні і роки. Простір мислив невід'ємним від речей та середови¬ща, абсолютно позбавленим пусток, порожнечі.

Дія у світі природних причин вимагає, на думку Гізеля, щоб предметом науки були об'єктивні закони природи. Сто¬совно філософії, то уже в епіграфі до курсу він виносить положення; «Філософія — пізнання речей через причини». Філософію він поділяв на діалектику, логіку, фізику та ме¬тафізику у традиційних для того часу визначеннях. В інтер¬претації проблем названих розділів філософії в своїй більшості слідував за Арістотелем, не виключаючи поси¬лань на більш пізні надбання філософської науки.

Досить оригінальним для вітчизняної філософської дум¬ки того часу є розгляд Гізелем питання про природу та розподіл сутнього. На його думку, сутнє як те, що існує, має істинні й реальні властивості або явища, але невід¬дільні від нього за природою речі. Такими властивостями або явищами сутнього він виділяє єдине, істинність та добро, природне існування яких аргументується як поси¬ланнями на Арістотеля, так і на Св. Письмо, оскільки своє вище відбиття ці явища або властивості знаходять в Бо¬гові. Та знову-таки Гізель звертається не тільки до бо¬жественних іпостасей, а й до реального земного життя. Цікавим тут постає трактування універсальної єдності, яку він вбачає в певній єдності значення, що узгоджується з природою за допомогою дій інтелекту, абстрагування від нижчого і зіставлення з ним, бо тільки через це абстрагу¬вання та зіставлення речі називаються універсальними завдяки певній єдності значення.

Щодо істинності, то Гізель розглядає її як узгодженість речі та розуму, виділяючи істинність метафізичну та ло¬гічну. Перша з них і постає узгодженістю речі з розумом, а друга — узгодженістю пізнання з самою річчю. Зага¬лом при розгляді проблем теорії пізнання Гізель нама¬гався розмежувати теологію і філософію, довести, що філософія має орієнтуватися на пізнання природи такою, якою вона існує об'єктивно, що, власне, й відбилося в його епіграфі «Філософія — пізнання через причини». Як і Кононович-Горбацький, Гізель вважав, що процес пізнання починається з чуттєвого досвіду, який виникає в резуль¬таті дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів. При цьому Гізель не перебільшував ролі і значення чуттє¬вого досвіду в процесі пізнання, а розглядав його лише як перший етап пізнання, вищим з яких є розум, раціональна обробка чуттєвих даних.