Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Аналіз розвитку суспільства І. Франко розпочинає з його родового стану, зазначаючи, що основною супереч¬ністю, яку покладено в основу цього розвитку, була супе¬речність між потребами збереження та забезпечення людського роду і можливістю задоволення цієї потреби природою, конкретизуючись у суперечність між люди¬ною і навколишнім середовищем. Тільки тоді, коли вирі¬

шення цієї проблеми стало можливим на основі трудової діяльності через виготовлення знарядь праці, існування людського роду було забезпечене, зумовивши перехід від первісного суспільства до античності. Кроком уперед в історичному розвитку суспільства був його перехід від античності до Середньовіччя. Економічно це виявилося в поділі суспільства на замкнуті стани із суворим припису¬ванням кожному із них функціонального розподілу праці, де кожна трудова одиниця виконує певну функцію і тільки праця всіх одиниць створює завершений продукт.

Саме в розподілі праці І. Франко вбачав основний ва¬жіль суспільного прогресу, зазначаючи водночас, що пе¬рехід до середньовіччя був і кроком назад у духовному розвитку, причина чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил. Розвиток останніх, піднесення ролі та значення міст, епохальні наукові відкриття зумовили ра¬дикальний перехід від середньовіччя до Нового часу. З розвитком суспільства відбувався процес посилення дер¬жави, яка виникла в результаті війн між племенами, за¬кладаючи грунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Виникнення різних форм нерівності, особливо майнової, призвело до політичної ти¬ранії як безкрайньої влади тирана та його оточення. Наве¬дені процеси відбуваються нерівномірно, а сам поступ проходить зигзагоподібне.

М. ГрушевськийІдеї західноєвропейської філософії не могли залишитись осторонь при розробці М. Грушевським методологічних засад своєї історіософської концепції. Світоглядну її осно¬ву обумовили все-таки не вони, а звернення до історії, культури, життя свого народу. Наріжним каменем твор¬чості М. Грушевського стало національне питання загалом і насамперед проблема національної незалежності Украї¬ни. Ще юнаком (14 березня 1884 р.) він записував у що¬деннику: «Я мрію про об'єднання України, про боротьбу всього життя для цієї мети». Пізніше в публіцистичних тво¬рах, виступах він різко виступав проти тих представників російської та української інтелігенції, які не розуміли важ¬ливості національного питання, презирливо ставилися до нього як до такого, що віджило свій вік. Спираючись на традиції радикального українського народництва, що йшли від кирило-мефодіївців, погляди М. Костомарова, В. Анто¬новича, М. Драгоманова, він прагнув створити свою істо¬ріософську концепцію, дати раціональну схему самостій-

ності українського історичного процесу, показати, що укра¬їнський народ має свою культуру, мову, історію.

Стосовно світоглядних орієнтирів то, за справедливим зауваженням П. Пріцака, такими для Грушевського стали визнання М. Максимовичем духу народу, безперервності в українському історичному процесі, ідея політичного ук¬раїнця М. Драгоманова, ідея несумісності і нетотожності історії народу та історії держави чи династії, перева¬га історії першозваної (народу) над другою (державою) М. Костомарова.

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю склад¬ність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національ¬ного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичен¬ня державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських пле¬мен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіо¬графії про українське «плем'я» як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно під¬креслюючи, що український народ має на своїй землі гли¬боке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською на¬родністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство до геть¬манщини. В цьому процесі він високо оцінював Галицьке-Волинське князівство, яке, на його думку, власне, дало ос¬нову формування української народності. Особливу увагу М. Грушевський приділяв історії українського козацтва. Використовуючи історичні документи і факти того часу, він намагався осмислити долю українського народу, події періодів національно-визвольної війни і після приєднан¬ня України до Росії з'ясувати роль і значення політичних і церковних діячів в обстоюванні незалежності України (Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазе¬пи, П. Орлика), оцінка намірів та дій яких була спотворена офіційними російськими історіографами.

М. Грушевський доходив висновку, що саме політика Москви покінчила з українською державністю, перетво¬ривши Україну та здобуток свого царства і міцно взявши й в свої руки. Значну провину за втрату Україною своєї державності і незалежності М. Грушевський покладав на українське панство, яке забуло свої давні змагання за вільності та політичні свободи, захопилося клопотанням довкола чинів та жалування. Так само, як і В. Антонович, у своїй творчості М. Грушевський проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями. Зумовлю¬валося це тим, що частина з них, захищаючи свої приві¬леї, втрачала свою належність до українського народу, його культури і приставала до пануючої державності, ставала чужою українському народові. Інша частина, розоряючись, зливалася із загальною частиною земства, що приводило до соціального нівелювання, демократизації суспільних відносин, зведемня національного складу України до демо¬су селянського,: землеробського, який знаходив собі опору в устрої демократичної общини.Відносячи Україну до категорії демократичних народ¬ностей, ідеал майбутньої української державності вче¬ний вбачав у демократичній федерації з широкими пра¬вами місцевих громад, виборністю органів управління. Своє ставлення! до цього питання він чітко сформулював ще в 1883 р. «Вже здавна, — писав він у щоденнику 15 жовтня 1883 р.,, — було у нас кшталт демократический, й мусимо ми цього кшталту держатись й з іншими словен¬ськими народами вчинити кшталт федеративний. Це прав¬да, й це треба робити й українцям, що під Москвою, але ж я думаю, що з цього «федеративного» кшталту не було ще якої напасти — ми вже нюхали цю федерацію, гарно знаємо, чим це діло пахне, вже були ми з Литвою і потім з ляхами, як «рівний з рівним та як вільний з вільним» й усього вже доволі набачились. Ні, перше треба нам волю одвоювати, одбити, потім землею своєю гарно упоратись, усе, що не до ладу, поправити, а потім вже всякі союзи та «федерації» робити... Ось от того, про мене, ми до Моск¬ви у неволю пюпали, що, вискочив з неволі лясської, до Москви почали присикуватись, а якби пан Зиновій (це вже тут він й ніе дуже винен) перше улагодивсь гарненько у себе дома, добре Україну арештовав (?), то й не було б цього нічого...)» (Грушевсьхий М. Щоденник (1883—1893) // Київ. старовина. — 1993. — № 4. — С. 17). Наведене певною мірою, зумовило ставлення М. Грушевського до радянської Росії. Як федераліст, він визнавав можливість вільного, рівноправного федеративного союзу України з