Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

тілом тощо.

В основу соціальної філософії Я.Козельський клав просвітницьку теорію природного права і договірного поход¬ження держави.

Право, відповідно до настанови просвітницької філо¬софії, Я.Козельський поділяє на природне і громадське. Природне право випливає з життєвих потреб організму людини. Воно невід'ємне від людини, не залежить від її волі і бажань, а тому є незмінним. Кожна людина повинна їсти, пити, відпочивати, захищатись тощо. Переходячи у громадянський стан, людина укладає договір із сус¬пільством і набуває статус громадянина. Громадянське право повинно захищати і забезпечувати через закони ре¬алізацію природних прав людини.

Однак оскільки правителі, що видають закони, бува¬ють різні, остільки закони можуть бути несправедливи¬ми. Несправедливим, зокрема, є закон, згідно з яким одна людина може перебувати у рабстві у іншої. Я.Козельсь¬кий першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланнями на «природний» характер станового розподілу суспільства. Відповідаючи тим, хто виправдовував життя «за рахунок чужого поту» посиланням на те, що вони вивільняють свій час заради розквіту науки й мистецтва, Я.Козельсь¬кий категорично заявляє: «.„Краще не шкодувати наук і мистецтв для людей, аніж людей заради наук і мис¬тецтв».

Вихід із несправедливого стану, цілком у згоді із просвітницькою філософією, вбачається у поширенні освіти і виховання як універсального засобу для подо¬лання різних вад і конфліктів у суспільстві. Вади народу спричинені «слабкістю законодавців», що зумовилась «непристойним порядком моральних повчань раніше бувших філософів». Тому нова філософія й покликана пояснити людям їхні справжні права, виховати добро¬чинності і вказати шлях до загального блага.

7.Українська філософія ХІХ ст. М.Гоголь, Т.Шевченко, Філософія серця П.Юркевич. Університетська філософія (П. Лодій, О. Новицький, С. Гогоцький). Релігійна філософія (П. Ліницький, Ф. Сидонський, Ф. Голубінський ).

М.Гоголь

Романтичне світорозуміння, засоби і форми літературно-культурної твор¬чості дають змогу зрозуміти «загад¬ковість» М. Гоголя — «блудного сина України», який тіль¬ки тепер повертається на терени своєї Вітчизни. Виходити тут треба з того, що на відміну від класицизму, який ви¬

знає можливість іманентного вдосконалення в конечному, умовах цього світу, правда романтизму, за висловом М. Бердяєва, лежить в незадоволенні конечного і захова¬ності цього світу, прагненні до того, що лежить за межами раціонального порядку. Згідно з романтизмом в цьому світі досконалість творчого доробку може бути лише символіч¬ним знаком іншого, досконалості в іншому світі, іншо¬му плані буття і надбуття. Буття у М. Гоголя постає власною персоною в безконечності п-вимірів разом, а не поступово, як це мислить наш розсудок, спрощено і витягнуто по час¬тинках, одне за іншим, добиваючись своєї однозначності, яка постає «дурною безконечністю» і «дурною однозначні¬стю» при зіставленні її зі справжньою великою істиною. З метою розкриття багатовимірності буття, особливо со¬ціального, пов'язаного з життям людини і суспільства, Го¬голь вводить новий набір археотипів, міфів, мовних понять-образів, прошарків боготворення, розкриває неправду з тим, щоб досягти вищої досконалості мистецтва, поступово дохо¬дячи до питання про перехід від досконалості мистецтва до досконалості життя. Ціль творчості — оживити душу, роздмухати у людей жар душі, який починає згасати. Цього можна досягти не розумом, волею, а чуттями, емоціями, які здатні глибоко і жваво реагувати на життя. Цінним і виступає те мистецтво, в якому є сердечне чуття — поезія, пісня, музика, танець.На початку своєї літературної діяльності М. Гоголь звер¬тається до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріали для своїх творів, доводячи, що кожний народ має свій власний характер, а у кожної людини може бути свій шлях. Широко послуго¬вуючись природним гумором для ідентифікації україн¬ського духу з його здатністю розуміти природу, іншу лю¬дину, риси українського він вбачав у широті і могутності того народу, який сформувався на порубіжних землях, буйна воля якого не могла терпіти законів і влади, народ войовничий, сильний своєю спільнотою, вірою, безпеч¬ністю та вільністю і буянням життя. Європейський за сво¬їм місцепроживанням та азіатський за способом життя, звичками, одягом, цей народ увібрав дві протилежні части¬ни світу, дві різнохарактерні стихії: європейську обереж¬ність та азіатську безпечність, простодушність і хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвит¬ку і вдосконалення, бажання здаватися нехтуючим будь-якого вдосконалення. Дух цього народу виливається в по¬езії, пісні, які зливаються з життям, мають такий живий

голос, що, здається, промовляють словами, і кожний вислів цієї блискучої мови проймає душу. М. Гоголю так само, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності і свідомості останньої межі в світі, через яку тільки й лежить шлях до нього. При¬значення людини полягає в тому, щоб вносити у світ гар¬монію, добро, красу, працювати над тим вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце в світі. Від праці, ведення господарства залежить добробут усієї держави, складається процес життя окремої люди¬ни, бо робота і безупинний рух «скуплюють» тіло і здо¬ров'я, розумові здатності і світ, бо, нарешті, в цьому люди¬на виконує свої обов'язки і призначення, дані від Бо¬га — працею добувати хліб свій.