Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Вельми помітне місце у системі філософсько-світо¬глядних уявлень діячів Київської Русі посідає гносео¬логічна проблематика. Яскравим виявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зок¬рема, властиве їй розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення у житті людини. «Книжність» осмис¬люється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Оспівуванню «книжного знання» присвячено ба¬гато місць у «Повісті временних літ». Книги упо¬дібнюються річкам, що «напаяще вселеную». Так сказано у похвалі Ярославові Мудрому, який вшановується за те, що він «насея книжннми словесн сердца вернмх людей» землі Руської, діяв слідом за батьком своїм Володимиром, який цю землю «взора й умягчи». Писання книг тут уподібнюється «впорядкуванню» Руської землі. Ця сама те¬ма є центральною у спеціальній статті «Слово некоего ка-лугера о четьи книг», що відкриває «Ізборник Святослава 1076 р.», та ін. У «Пролозі» до «Шостиднева» Йоана, екзарха Болгарського, книжна мудрість як вища цінність, що забез¬печує шлях до щастя, протиставляється «негідним» турбо¬там про насичення плодами земними. На думку автора «Моління Данила Заточника», припадаючи як бджола до квітів, до книжкової мудрості, людина збирає «сладость словесную й разум».Культ Слова, книжності, зрештою, зумовлювався прагненням відшукати ту опосередковуючу сутність, що забезпечувала б комунікацію між Божественим і земним, Божественим і людським. Саме така роль і відводиться Слову. З одного боку, через свою конкретно-чуттєву даність Слово мислиться як належне земному світові, а з іншого — виступає представником, знаком трансцен¬дентного, позачасового, Божого. На цьому грунтується своєрідна гносеологічна позиція, що розглядає пізнання як витлумачення істини, проголошеної, але «сокровен¬ної» у Слові. Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і вик¬ладеною у «богонатхнених» книжках. Проблема в тому, що текст, який містить істину, — таємничий і багатоз¬начний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини — у витлумаченні тек¬сту з тим, щоб пробитись крізь товщу таємниць, загадок, символів до прихованого за ними істинного смислу. Спо¬собом такого пізнання виступає «притча». Автор «По¬слання пресвітеру Фомі» Климент Смолятич (XII ст.) по¬яснює, що є два способи пізнання трансцендентного — «благодатний», властивий лише святим і апостолам, яким Христос безпосередньо відкрив таємниці небесного царства, і «приточний», доступний всім смертним, які ре¬алізують його в акті «розумного» тлумачення «знамень» і «чудотворень». Акцентування ролі розуму у пізна¬вальній діяльності людини притаманне яскраво вияв¬леній в києво-руській духовності тенденції до інте¬лектуалізму, започаткованої в «Слові про Закон і Благо¬дать» їларіона і продовженої митрополитом Никифором, автором «Послання» Володимирові Мономаху, а в більш пізній період репрезентованої творчістю Климента Смо-лятича, Кирила Туровського, автора «Моління Данила Заточника» та ін.

Акцентуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мис¬лителі не заперечують й значення чуттів і волі в пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спіл¬кування з Божественою істиною. У зв'язку з цим особли¬ва увага приділяється органу, завдяки якому стає мож¬ливим залучення людини до Божої істини. Таким орга¬ном вважалось серце. Якщо місце людини в світі ро¬зумілось як своєрідна точка перетину між світом благо¬даті, світла й безоднею темряви, то в самій людині цен¬тром зіткнення і взаємодії протиборствуючих сил вва¬жається серце. Йому відводиться роль ланки, що зводить воєдино розум, чуття й волю людини.

Вшановуючи Володимира, їларіон в «Слові про Закон та Благодать» підкреслює, що в серці князя «воссиял ра¬зум». Але серце, згідно з їларіоном, виявляється пов'яза¬ним не лише з розумом, а й з волею, бажанням. Введен¬ня християнства мислиться їларіоном як акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що «воссиял разум в сер¬це его», айв результаті того, що Володимир «возжелал сердцем й возгорел духом», щоб йому та його землі ста¬ти християнською. Серце — орган віри. У «Повчанні» Володимира Мономаха та численних інших пам'ятках києво-руської писемності читається заклик вірувати «всем сердцем й всею душою». Серце виступає центром, завдяки якому здійснюється прилучення до трансценден¬тного, сакрального, позаземного.

Акцентація ролі серця істотна з огляду на подальшу традицію розвитку української філософської думки, однією з властивих рис якої було зосередження уваги на розробці філософії серця (Г. Сковорода, П. Юркевич і т. д.).

З цим пов'язаний і започаткований з XI ст. культ мовчання, яскраво репрезентований в агіографічній спад¬щині Нестора, в творчості Феодосія Печорського, а зго¬дом розвинений в традиції ісихазму. Культ мовчання у києво-руській культурі не протиставляється притаманній їй глибокій пошані до слова, він органічно поєднується із підкресленим логоцентризмом давньоруської думки. Показовою щодо цього є похвала Феодосієві Печорсько¬му, з якою звертається до святого Нестор: «Радуйся, отче нашь й наставниче, .„ молчаньем візвншаяся, смереньем й украшаяся, в словесехй книжннх веселуяся».

Мовчання у цьому сенсі мислиться як засіб відтінити глибинну, принципово «непроголошену» сутність буття, сокровенну в слові: Слово тут виступає в своїй сак¬ральній функції засобу спілкування людини з таєм¬ничим світом трансцендентного. Воно сприймається як засіб інтимної, «сердечної» бесіди з Богом, яка може здійснюватись лише під час мовчазного спілкування. Інтенція на мовчання тим самим в києво-руській куль¬турі виступає специфічним засобом ствердження культу слова.Час становлення філософської думки в Україні пов'язаний зі значними зрушеннями у самосвідомості людини. Вона вже не дивиться на себе лише як на час¬тину природного космосу. Людина усвідомлює себе гос¬подарем природи, що не тільки завершує ряд природних витворів, а стоїть над природним космосом, який створе¬но згідно з Божественним задумом на послугу людині. Такий специфічний антропоцентризм зумовлює перева¬жання в системі філософських поглядів діячів Київської Русі кола проблем, що пов'язані з усвідомленням сут¬ності людини, сенсу її буття. Людині відводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Бо¬гом та створеним ним Світом.