Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Длії характеристики щойно описаної моральної по¬зиції істотним є піднесення до вищого статусу тих типів

діяльності, які утворювали найбільші можливості для вияву позитивних якостей героя. У києво-руській писем¬ності це знаходить свій вираз в оспівуванні «мужьского дала», яким вважаються передусім війна й мисливство. Сенс власного життя Володимир Мономах вбачає у «пу¬тях» (походах) і «ловах» (мисливстві). Згідно з цим він в «Повчанні» так резюмує свою життєву позицію: «Смерти бо ся, дети, не боячись ни рати, ни от заїри, но мужьское дело творите, како вн богь подасть».

Поєднання тут війни та мисливства — досить пока¬зове. Адже ці обидві сфери діяльності з огляду на дру¬жинну мораль важливі не так як кінцевий результат, а як «труд», під час якого гартуються, виявляються якості, необхідні для «мужьского дбла».

Поряд з цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє розробка образу святого. Темі свя¬тості присвячувались численні «Патерики», «Житія» свя¬тих, які утворюють самостійний шар у давньоруській літературі — «агіографію».

Святому відводилась роль опосередковуючої ланки між земним світом людей і потойбічним, трансцендентним світом. Він — «обранець» серед людей, але, по суті, нале¬жить не їм, а світу Божественому. Давньоукраїнська тра¬диція, сприймаючи християнське розуміння святості, ак¬центує увагу на прагненні ствердити святе царство тут, на землі і для людини. Образ святого у вітчизняній агіографії набирає характеру розповіді про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети — обоження. Тим самим в культурі Київської Русі фор¬мується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жер¬товність, яка надихається цінностями «не від світу цього», але здійснюється тут, на землі. Кожний герой в пантеоні києво-руських святих уособлював певну рису, сукупність яких утворює збірний образ морального ідеалу, що утвер¬джується впродовж віків у свідомості українського народу. Найважливішими серед них вважались мудрість, милосер¬дя (з цими рисами насамперед пов'язані образи св. Ольги та Володимира), подвиг страстотерпця, втілений в образах святих Бориса й Гліба, та смиренномудріє," чи не най¬повніше представлене в образах києво-печерських святих, оспіваних у «Києво-Печерському Патерику».

„ Інтерес до людини, сенсу людського життя зумовлює й значне місце, яке в культурі Київської Русі при¬діляється історіософській проблематиці.

Однією з провідних характеристик погляду на істотрію, притаманного діячам тієї доби, є властивий їм універсалізм, що конкретизується на різних рівнях. На¬самперед, в ідеї богоданості князівської влади, що осмис¬люється як об'єднуюче начало держави. По-друге, у прагненні історію кожного князівства включити до єдиної історії землі Руської. По-третє, в уявленні про ру¬сичів як представників єдиної спільності слов'ян. Далі, у включенні історії слов'ян до загальної історії християн¬ського світу, яка ототожнюється з історією людства. Го¬ворячи про події вітчизняної історії, давньоруський кни¬жник ніколи не забував про рух історії у світових мас¬штабах, співвідносячи з ними конкретні історичні явища, що є безпосереднім предметом його опису. Прикметною щодо цього пам'яткою є «Повість временних літ», що за¬початковує вельми розгалужену традицію літописання на Русі.

Контекст, в який літописець вписує події сучасного йому життя, справді всесвітній. Безпосередньо діапазон ре¬альної земної історії у «Повісті временних літ» сягає хро¬нологічно вглиб аж до V — VI ст. Географічне кордони літописної оповіді охоплюють світ від Британії на Заході до брахманів Індії, «островницев» Індонезії і китайців, «иже живут на краю земли», на Сході.

Але сказаним масштаби історичного контексту не ви¬черпуються. До нього включено і події «позачасової» свя¬щенної історії, починаючи з шести днів творення Богом Світу, історії життя Адама і Єви, всесвітнього потопу, розподілу земель між синами Ноя — Симом, Хамом і Афетом тощо.

Факти історичного буття рідної держави у літопису зображено наче «з височини пташиного льоту», на тлі історичного буття всього світу. У цьому простежується одна з характерних особливостей погляду на історію києво-руських книжників, що зумовлює своєрідне «пано¬рамне» бачення, «універсалізм» сприйняття історії, при¬таманний інтелектуалам Київської Русі. Не менш пока¬зовою щодо цього є й найдавніша оригінальна пам'ятка писемності Київської Русі —«Слово про Закон і Благо¬дать» митрополита їларіона. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, їларіон вирізняє дві епо¬хи, що відзначають прогресивний поступ людської істо¬рії: епоху «Старого Заповіту», коли взаємовідносини між людьми будувались на засадах рабства, безмежної поко¬ри, коли існував «Закон», й епоху «Нового Заповіту», де панують свобода, істина, «Благодать». Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного