Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

Значну увагу І. Гізель приділяв проблемі людини, її моральності, де як прибічник християнської моралі нама¬гався обгрунтувати ідеї громадянського гуманізму. Цимпитанням присвячена праця Гізеля «Мир з богом чолові¬ку». Характерною особливістю морально-етичних погля¬дів Гізеля є звеличення людини настільки, що їй припи¬сується здатність не тільки судити про добро і зло, а й тлумачити на свій розсуд Божі заповіти, церковні наста¬нови і «установленія людські». Закликаючи до активного громадського життя, Гізель підкреслював, що саме актив¬ність людини, спрямована її вільною працею, є головним призначенням земного людського буття. І хоча земний світ є царством зла, проте активна боротьба з ним є обов'язком людини, сенс життя якої полягає не у втечі від світу в ім'я споглядання і осягнення божественної благодаті, а в активній боротьбі з вадами та злочинами, печаллю і незгодами. Через ідею патріотизму, свободи волі, природного прагнення людини до земного щастя Гізель ставить своїм завданням розкрити шляхи до його досяг¬нення власними силами. Практична мета праці «Мир з богом чоловіку» — виробити моральні принципи для того¬часного суспільства, звернути увагу сильних світу цього на подолання зла. Саме з цією метою зразу після виходу книги Гізель направив її цареві Олексію Михайловичу. Цар не поспішив з відповіддю, а тим більше з прийняттям мір, зате московський патріархат осудив працю як єретич¬ну, вніс її до індексу заборонених книг, оскільки релігій¬но-моральна книга, що закликала до морального вдоскона¬лення, йшла врозріз з російськими православними вимо¬гами та уявленнями.

Слід зазначити, що людина у Гізеля поставала не слі¬пим знаряддям Божого промислу, а творцем свого влас¬ного щастя, владикою своєї волі, повноправним господа¬рем своєї долі і вчинків, головним критерієм яких, а та¬кож добра і зла поставала совість розумної людини, що має керувати всіма діями людини. «Совесть, — наголо¬шував Гізель, — ест сведение себя самого, или рассуждение умное о себе, или же человек рассуждает вже досто-ит ему творити или недостоит?» Совість, і тільки вона, може звеличувати людину, судити і розпоряджатися її долею і вчинками. Одним з перших серед вітчизняних мислителів Гізель поставив природне право як критерій людської поведінки вище від закону Божого, доповнюю¬чи критерій добра і зла розумом, який, пізнавши закони природи, керує вчинками людини відповідно до цих зако¬нів, що, власне, і відбилося в його ставленні до раніше названих церковних заповідей та настанов. Звеличуючи раціональне в людині, особливого значення надавав він моральному вихованню та освіті, вбачаючи в них шлях до природного земного щастя, яке досягається зусиллями людей.

Ф. Прокопович

Онтологічну основу поглядів Т. Прокоповича станови¬ло вчення про творення світу Богом, якому він надавав деїстичної спрямованості. Творець світу, стверджував Про-копович, в процесі творення переслідував дві мети: не тво¬рити даремно і зберігати раніше створене. Всім створе¬ним істотам він надав певне прагнення і жадобу до влас¬ного збереясення, створив речі так, що коли одна річ гине, то на її місце стає інша річ, така сама за своєю природою. Визнаючи Бога як творця, Прокопович зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не ство¬рюється і не знищується. Вона розвивається за своїми закономірностями. Він рішуче відкидав погляди, за яких матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона. «Думка Платона, — писав Прокопович, — є див¬ною казкою: він вчить, що форма в ідеї її самої, ніби з джерела, виливається в матерію як в якесь сховище. Ніщо не виливається з того, що є нічим, хіба що пусте марення, яким є ідеї Платона». Ніщо не виникає з нічого. Світ мате¬ріальний. Матерія єдина і в левові, і в камені, з матерії складається і людина. Виникнення і знищення, кругообіг небес, рух елементів, активність і косність та інші плин¬ності і можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є зачинателем усього життя.

З матерією і рухом Т. Прокопович пов'язував простір і час, вказуючи на їх об'єктивність, пропагуючи погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца, на¬магався тлумачити основні питання натурфілософії, до якої ставився з великою симпатією, в дусі науки Нового часу. У трактуванні світобудови, вчення про планети, не¬бесні світила., земні тіла він орієнтувався на досягнення науки того часу, посилаючись, зокрема, на праці Галілея, Коперника, доводячи змінність небесних тіл подібно до земних речей, підводив своїх слухачів до ідеї загальної змінності природи та її розвитку, що забезпечувалось силами і здатністю природних речей. Для обгрунтування своїх поглядів філософ постійно посилався на численні спостереження, досліди в галузі механіки, оптики тощо. Це були не тільки дані дослідів Евкліда, Архімеда, Піфагора, Арістотеля, Галена, Плінія, а й Бейля, Бореллі, Галілея, Везалія, Декарта та інших природознавців. Поставивши пи¬тання про перервність і неперервність, скінченність та нескінченність світу, висловлював думку про множинність світів, що була властива поглядам Дж. Бруно.Погляди Прокоповича на людину, державу, церкву були безпосередньо пов'язані з його громадською діяльністю і спрямовувалися на обгрунтування реформ Петра І, де він виступав головою «вченої дружини» — союзу політичних однодумців, які теоретично обґрунтовували необхідність цих реформ, захищали їх. Підтримуючи розвиток науки, ремесла, мистецтва, вводячи гуманістичні світські елемен¬ти в освіту, Прокопович ще не наважувався заперечувати божественного творення людини, проте відкрито висмію¬вав схоластичні спроби пошуку в людині божественного образу, робив спроби показати, що людина велична і слав¬на своїм розумом, чеснотами незалежно від божества. Лю¬дина, за Т. Прокоповичем, сповнена гідності і значимості у Всесвіті. Всі достоїнства та чесноти розділені в природі, в ній одній зосереджені. Вона є ніби іншою, якщо не ве¬личнішою, повнотою досконалості, рівною цілій природі, знаменнішою від самого неба. Високо оцінюючи людину, Прокопович і вимагав від неї багато. Він вважав, що осно¬вою діяльності людини має бути активність, чесність, по¬рядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.