Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

няття, повідомити їм цілісність, повноту, завершеність. Філо¬софія дає думку будь-якому виду діяльності, визначає ро¬зуміння її сенсу і значення. Звідси її дійсне призначення для наук: розкривати розумову свідомість, давати думкам і поняттям простір, послідовність, стрункість.З погляду О. Новицького, філософія як наука чистого мислення, що має справу із загальними формами і зако¬нами буття, не може взяти останніх безпосередньо з до¬свіду. Їх спочатку розглядає наш розум в самих собі як власну природу споглядань, як закони єдності у власних ідеалах, як ідеї. Черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Навпаки, всі вони дають допомогу філософії, всі хочуть стати орга¬нами її віщування. Почуття надають філософії необмеже¬не розмаїття природи і явищ нашого власного внутріш¬нього світу; розсудок створює для неї новий світ думок, які зводять все розмаїття явищ до двох головних начал — речовини і духу, але все це тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ своїм вищим світлом ідей і вніс в нього життя, єдність і гармонію, філософія вимагає віч¬ного, неперехідного, а вічне і неперехідне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, безгранич-ного, а граничне відбивається в ідеях. Нарешті, філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. «Світ ідей, — робить висновок О. Новицький, — є батьківщина філософії. Там народжується вона, звідси вона черпає свої сили і являється в світ дивний як про¬вісник горнего» (Гам же. — С. 23).

Стосовно досвіду і умоспоглядання, то для О. Новицько¬го є незаперечним, що досвід і умоглядність діють одно¬часно, разом. Одне з них дає зміст, а друге — форму; одне — єдність, дійсність, а друге — єдність і необхідність. За внутрішнім зв'язком і ходом думок філософія відображає єдність і систему розуму, а за зовнішніми формами ме¬тодів відбиває логічні форми розсудку, постаючи в своєму розвитку як справа людства.

На закиди щодо шкідливості філософії для держави і релігії О. Новицький словами Шеллінга зазначав, що якщо це дійсно так, то вина в цьому має падати на саму релігію і на державу, ті умови, в яких функціонує філософія. «Всі великі люди, — підкреслював він, — і особливо ті, хто займається філософією, суть представники свого народу, вони як у фокусі тільки концентрують в собі те, що уже розсіяно в народі, приводять до свідомості, що і без того

\таїться в дусі народному темно і беззвітне. Таким чином, ^якщо філософи відбивають у своїх вченнях шкідливі на¬прями духу, то це природно тому, що такий дух представ¬лений їм народом; вони повертають йому те, що сприй¬няли від нього самі, повертають тільки в другому, більш розвинутому вигляді; це відплив віянь народних же ду¬мок і почуттів, тільки зусиллями нової напруги думки, більш могутньої і діяльної. Тільки за таких умов філосо¬фічне вчення може мати значний вплив на народ; тільки тоді захоплюється він філософічними ідеями, тільки тоді приймає їх з живою участю і засвоює їх із захопленням, коли знаходить в них відбиток своїх власних понять і чут-тєвостей. В противному випадку філософічні ідеї, самі високі і світлі залишаться непізнаними, як чужі духу на¬родному; вони не приживуться в суспільній думці, як рос¬лина у невластивому для себе грунті; самі виразні та щирі віщування філософів не знайдуть собі співчуття, замруть там одиноким звуком в пустому просторі. Вплив народ¬ного духу на філософію безумовно стільки ж, як і дія філо¬софії на подальший розвиток понять народу. Так завжди було і буде з філософією... Так було з нею і у Франції в XVIII ст. Не філософи розбестили народ і довели його до жахів вільнодумства і свавілля, а народ розбестив і зіпсу¬вав тих, які за хистом своїм могли бути філософами»

Щодо поглядів О. Новицького, то сприймаючи чи не сприймаючи їх, інтерпретації філософії як науки, її при¬значення, історико-філософського процесу, слід і сьогодні

пам'ятати його слова: «Філософія сама є ніжна рослина, яка вимагає не тільки грунту для неї пристойного, але й атмосфери пристойної... Тільки там розкішне розвивається вона, цвіте і приносить плоди свої, де знаходить до себе увагу і співчуття, загальну прихильність і сприяння. На¬проти того, вона скоро глухне серед загальних упереджень проти неї; передчасно занепадає світ її в байдужості до неї і мізерний плід її здається диким і несмачним без теплої сердечної участі в ньому. Це неодмінно: де загальна думка визнає філософію даремною, там вона і робиться нікчем¬ною всупереч її власній природі»

С. Гогоцький

Свої погляди С. Гогоцький називав теїстичними, а саму філософію розглядав як умоглядно-моральну науку, не¬перервний процес зусиль думки піднести до єдності і чіт¬кого усвідомлення того, що дане в різних формах нашоїсвідомості і життя. Як така вона є вищою формою люд¬ської свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті. Виникнення філософії С. Гогоцький пов'язував з актив¬ністю свідомості, інстинктом самодіяльності людини, який властивий її внутрішній природі. На нижчих ступенях внутрішнього життя цей інстинкт проявляється не усві¬домлюючи законів відповідності промислів, постає довіль¬ною грою образів і уявлень. Оскільки внутрішньому жит¬тю людини постійно властиве гадання причини при виг¬ляді явищ і мисленне сходження до безконечного і вічного при вигляді границь і обмежень, то на перших ступенях ще нерозвинута думка втілює причини явищ і ідею безко¬нечності тільки в образах, взятих з того ж світу явищ. «Тільки там, — зазначав С. Гогоцький, — де наявна само¬свідомість думки перед зовнішнім світом, визначається і її відношення до нього, тільки там утверджується начало і можливість тієї вищої і багатоманітної науки, яку ми нази¬ваємо філософією»