Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки. Філософія Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

З поняттям «розвитку» Гогоцький пов'язує поняття «історія», розглядаючи саму історію як досягнення мо¬рального світу, який завершує розвиток світу фізичного, і зі своєї вершини, своїм цвітом і плодом дає сенс і дух безмежній масі фізичної природи. Без цієї моральності, яка усвідомлює свою мету і свої цілі, призначення всієї природи, фізичний світ був би, як тулуб без серця і голо¬ви. «В історичному житті, — стверджує Гогоцький, — кожне покоління здійснює свою справу в даному йому запасі сил, незалежно від його бачення і свавілля, і однак водночас кожне покоління використовує свідомі зусилля до самоосвіти і самовдосконалення. Це показує, що в історії зчеплення історичних явищ узгоджує причинний хід ре¬чей з ходом їх доцільності і планоподібності, тобто в історії повторюється в широких розмірах те ж саме, що у розвит¬ку кожної людини — перехід від даного і пасивного стану моральних сил до самосвідомості і самодіяльності». Ключ до історії він вбачає в глибинах моралі та релігії, самосвідомості та почуттів.

Проблема співвідношення філософії і релігії вирішу¬ється С. Гогоцьким так. Філософія і релігія мають спільні точки дотику в тому відношенні, що, як і в філософії, розглядаються явища фізичної природи і природи мораль¬ної не самі по собі, а як явища в їх причинному зв'язку, проте відносно інших начал, так і в релігії світ явищ по¬стає предметом уваги не сам по собі, а у відношенні до своєї вищої причини і останньої мети. Однак форма релі¬гійних творів не збігається з формами філософії. В релі¬гійних творах більше переважають почуття і уявлення, пристосовані до загального розуміння, тоді як філософські твори викладено у формі абстрактних понять. Там пану¬ють безпосередні звеличення думки до першого начала будь-якої істоти, а тут — постійний процес умовисновків. Релігійні твори утверджуються в основному на вірі та одкровенні, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком і повністю присвячуються дос¬лідженню і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення. Загалом як мислитель релігійного складу С. Гогоцький все-таки об¬стоює концепцію двох істин своєрідним чином, утверджу¬ючи також самостійність філософії.

П. Ліницький

Власне розуміння суті філософії П. Ліницький розпо¬чинає з розкриття терміна «філософствувати», розгляда¬ючи його як міркування, роздумування, де «філософству¬вати означає міркувати». Однак він уточнює, що не будь-яке міркування є філософствуванням, адже найчастіше за все людина розмірковує над практичними потреба¬ми, пошуками шляхів і засобів їх задоволення. Метою такого міркування постає власна вигода, або користь. Мож¬на розмірковувати і про своє ставлення до інших, але й воно буде розсудливістю, а не філософствуванням, оскільки доводиться все підпорядковувати деяким загаль¬ним умовам, формам життя і понять про нього. І хоча деякі з таких міркувань суперечать істині, людина все-таки тримається за них заради практичних інтересів. Людина, яка думає, тим і відрізняється від інших або від тих, хто зовсім не думає, що звички не панують над нею. Вона визнає одне і відкидає інше не тому, що одне звичне, а інше ні, а тому, що переконана в істинності од¬ного і помилковості іншого. Діяльність такої людини ке¬рується вже не бажанням вигоди для себе чи іншого, а виключно любов'ю до істини, правди, переконаності, де

користь для неї — питання другорядне. Таких людей нази¬вають мудрецями, а їх мислення, яке переважає інших, — мудрістю.У розумінні філософії важливо враховувати ще один момент. Християнська релігія також повідомляє нам вище і досконале знання про те, яким повинне бути наше знан¬ня, але не звільняє людину від обов'язку через самостій¬не міркування вияснити для себе все більше і більше, зрозуміти глибше і глибше ідею вищого призначення, обов'язків життя, що й потрібно в цьому відношенні. Роз¬думування стає філософським тільки тоді, коли воно до¬ходить до філософських ідей. Усвідомлення істини озна¬чає мати поняття про те, що необхідно бути і що ніколи не втрачає своєї сили і значення щодо життя людського. Це є усвідомлення, з одного боку, переконання його за¬гальних умов, а з другого — призначення його загальної мети. Відповідно, робить висновок Ліницький, «по суті своїй, філософія є розмірковування, яке має метою пізнання істини і саме досягнення, наскільки воно можливе, всезагальних першоначальних основ, або начал життя»

Характеристику поглядів П. Ліницького за наведеною проблематикою доречно розпочати з його твердження про те, що в природі нашого розуму слід шукати і знаходити ті керівні начала, з якими мають узгоджуватися ознайом¬лення з питаннями науковими і літературними, оскільки потреба мислити і обговорювати все є однією з вищих і дорогоцінних переваг людини. Треба враховувати, що та¬кою ж мірою, як у фізичному світі, все відбувається за своїми законами, розумова діяльність має свої власні зако¬ни, або нормативні правила. Основний закон людської дум¬ки вимагає, щоб кожний предмет ми мислили і обгово¬рювали саме як такий, а не інший. Пізнання як діяльність духу того, хто пізнає, також підпорядковується своїм фор¬мам, які розкриваються через поняття, категорії. Особлива роль тут належить поняттю сутності, яке є необхідною формою нашої думки, оскільки вона обумовлює основні закони нашого мислення і в самій природі нашого розуму лежить потреба визнавати наявність сутності навіть тоді, коли ми намагаємося переконати себе в тому, що сутність не пізнається. В цілому ми не повинні задовольнятися в пізнанні тим, що маємо ідею про предмет, а повинні вима¬гати, щоб ідея узгоджувалася з предметом, бути перекона¬ним у самостійності і незалежності існуючих речей, які ми уявляємо.