Іспит з курсу Теорія грошей 2

Суб'єктом грошово-кредитної політики висту¬пає держава, яка регулює цю сферу через свої представ¬ницькі органи — Центральний банк і відповідні урядові структури — міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обі¬гом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Інструменти прямого та опосередненого впливу на основні параметри грошового обігу

Теорія та практика вирізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється необхідний комплекс заходів в реалізації головних цілей монетарної політики. Йдеться про інструменти прямого та опосередненого впливу на основні параметри грошового обігу.

До найважливіших засобів першої групи можна віднести:

— механізми готівкової емісії;

— встановлення «стелі» кредиту Центрального банку, що надається урядові та банківським установам;

— пряме регулювання позичкових операцій банків, ви¬значення маржі, стелі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної по¬літики для фінансування окремих галузей економіки, об¬меження споживчого кредиту.

Система опосередненого регулювання грошового обігу єлементом економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за змістом механізми моне¬тарної політики. Це, по-перше, здійснення операцій на відкритому ринку; по-друге, регулювання норми банків¬ських резервів; по-третє, регулювання облікової ставки відсотка на позики, що надаються Центральним банком.

Операції на відкритому ринку

Ринок державних цінних паперів як один із сегментів національного фондового ринку виконує дві основні фун¬кції. Це, по-перше, функція обслуговування державного боргу, пов'язаного з дефіцитним фінансуванням державних витрат і мобілізацією для цього на фондовому ринку від¬повідних фінансових ресурсів. По-друге ринок державних зобов'язань використовується як один із визначальних важелів монетарної політики. Йдеться про функцію грошово-кредитного регулювання економіки, яка реалізується через здійснення операцій на відкритому ринку.

Державні цінні папери розміщують на національних, іноземних і міжнародних ринках, їх по¬купцями можуть бути індивідуальні та юридичні особи. Держава через своїх уповно¬важених представників виступає на фондовому ринку не лише як продавець, а й як покупець власних цінних паперів. Право здійснення цих операцій надається Цент¬ральному банкові або спеціалізованій установі, яка діє від імені скарбниці.

Відповідно до терміну обігу статистика вирізняє три типи цінних паперів:

— скарбничі векселі — короткотермінові ринкові цінні папери строком погашення до одного року;

— середньотермінові скарбничі векселі, що мають тер¬мін погашення від одного до п'яти років;

— скарбничі облігації — довгострокові ринкові цінні па¬пери, що погашаються протягом 5—30 років.

Коли Центральний банк купує фондові цінності держа¬ви він здійснює таким чином додаткову грошову емісію. А купивши на відкритому ринку скарбничі векселі чи облігації, приватна особа зменшує ліквідність своїх фінансових активів. Як наслідок загальна маса грошей, що знаходиться в обігу, а також ліквідність суб'єктів ринку знижується.

Управління обов'язковими резервами

Змінюючи норму обов'язкового резерву, Центральний банк безпосе¬редньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, комерційні банки отримують можливість збільшити лік¬відність своїх активів і вдатися через додаткове креди¬тування до емісії нових грошей. Коли норма резерву під¬вищується, ці можливості звужуються. Прийнято вважати, що часті зміни розміру обов'язкового резерву ускладнюють регулювання. Зазначений ін¬струмент більше придатний для вирішення не поточних, а радше довготермінових завдань монетарної політики.