Проблема набуття Україною членства в НАТО

У Посланні до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.» є показовий пасаж: «Захід вимагає від нас демократії вже сьогодні. Я також дуже цього хочу. Однак будемо реалістами»49. Це можна визнати за констатацію наявності серйозних об'єктивних перешкод ста новленню демократії, а те, що формулювання Президента сто сується року проведення референдуму, який став яскравим прикладом спотворення владою волевиявлення громадян, окреслює й масштаби суб'єктивних перешкод. Дії влади у сфері соціально-економічних та політичних реформ не відповідають зразкам розвинених правових демократій, і зовнішніх імпульсів для зміни ситуації на сьогодні недостатньо. Міжнародні зобо в'язання не впливають на зміст та спосіб здійснений політичної і конституційної реформ. Проте вони залишаються чинниками поточного політичного процесу і принаймні формально не ігноруються.

Наприкінці травня 2003 р. було погоджено рішення ство рити міжпарламентську раду Україна - НАТО, основним зав данням якої буде реалізація Програми дій «Україна - НАТО», а також здійснення річних цільових програм України і НАТО.Це може створити додаткові можливості для України брати активну участь у процесах євроатлантичної інтеграції. Брюссель у цілому висловлює задоволення тим, як Київ виконує цільовий і спільний плани дій з НАТО, однак Україна ще має багато зробити, щоб побудувати громадянське суспільство з вільними мас-медіа. В НАТО говорять, що заохочують Україну прово дити демократичні реформи, включаючи правову та оборонну, а також підсилювати контроль за експортом озброєнь і сприяти розвитку вільної і незалежної преси. Альянс обіцяє, що й на далі допомагатиме Києву в таких реформах50.

На другому засіданні Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України 19 травня 2003 р. Пре зидент Леонід Кучма закликав «менше говорити про наше ба жання вступити до ЄС або НАТО, а більше робити для створення реальних передумов для такого членства». При цьому він ствер джував, що «і законодавча, і виконавча гілки влади не лише на словах, а й на ділі ... доводять налаштованість сприяти новим зрушенням в економіці, у процесі демократизації суспільства та в підвищенні рівня забезпечення прав та свобод людини»51. Як заявив 30 травня 2003 р. Голова Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції Володимир Горбулін, «Цільовий план Україна - НАТО на 2003 р. виконується задовільно, однак існує потреба в чіткому підході до реалізації запланованого відповідно до стандартів Альянсу... Частина цільових заходів уже виконана, виконується, частково виконується або хоча б окреслена у вико нанні, але якість має бути кращою, відповідною до стандартів НАТО ... Близько 66 заходів базуються на законодавчій основі. Тут дуже багато зроблено, але прийняти закон мало, його ще потрібно імплементувати». На жаль, це був чи не єдиний випадок визнання великої відстані між двома нерівнозначними аспектами українського реформування: номінальне ухваленим і впровадже ним у політичну практику. В експертному середовищі утвердила ся думка, що військово-політична інтеграція в західному напрям ку - до НАТО - відбувається повільно. Зокрема так вважають 63,1% фахівців, опитаних Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України в червні 2003 р. 23,6% оцінюють темп просу-вання до західних військово-політичних структур як «середній», 10,5% - як «нульовий» і тільки 2,1% відзначили інтенсифікацію процесу52.

Сьогодні мусимо констатувати щонайменше серйозне від ставання у виконанні Плану на 2004 р. Бракує реальної заці кавленості в його завданнях (за винятком кількох відповідаль них за них відомств), спостерігається пасивність щодо питання інтеграції в НАТО більшості політичних сил, у тому числі тих, які підтримують Президента. Проведення реформ і конкретне наближення до інтеграції в Альянс до цього часу здебільшого залишаються темою для обговорення і все ще не переходять у практичну площину. Натомість останній період відкрив кілька цікавих сюжетів у сфері практичної взаємодії. Не виконуючи того, що може прискорити інтеграцію, Україна виявляє активність у розвитку співпраці. Чи є це з боку Києва паралельними кроками, чи свідченням розрахунків на підміну політичних критеріїв геополі тичними? Так чи інакше, саме друга версія одержала останнім часом певне наповнення. Україна приєдналася до коаліції з роззброєння Іраку. Зростання довіри до Києва знайшло під твердження в тому, ряд країн НАТО прийняв рішення про ви користання українського літака Ан-124 «Руслан» для військово-транспортних перевезень у 12 країнах-членах Альянсу на період до 2010р.53.

Наша країна, зважаючи на її масштаби, а також рівень мілітаризації та геополітичні координати, вірогідно, матиме досить оригінальну модель набуття членства в Альянсі, який до того ж пропонує гнучку систему співпраці. По-перше, можна використовувати декілька механізмів та моделей, по-друге, у більшості з цих механізмів передбачено складання індивідуальної програми партнерства, обрання зручних темпів і ритму її реалізації. Але це жодним чином не можна пов'язувати зі зниженням планки політичних критеріїв. Україні не варто розраховувати на отримання великої підтримки від Альянсу у вирішенні наших внутрішніх проблем. Українська специфіка мала б укластися саме у формат Плану дій Україна - НАТО, здійснення якого висуне на порядок денний створення більш стандартного плану дій щодо членства в Альянсі.

Загальна зміна атмосфери і вдала конструкція безпеки «НАТО плюс» для великої Європи надає Україні значні можли вості для зниження фінансової планки для вступу. Характерно, що ті сили в Україні, що не підтримують вступ до НАТО, чи ті, що хотіли б обгрунтувати відкладення цього питання на непевний час, наводять аргументи саме фінансового, еконо мічного плану, хоч мають на увазі політичні аспекти. Очевид ними є неготовність, а інколи й нерозуміння того, яких змін потрібно досягти в політичній сфері, яких стандартів демократії потребує країна для того, щоб нас розглядали як потенційного члена НАТО.Особливих сподівань на Україну в її нинішньому стані брюссельські партнери, очевидно, не покладають. І начебто було б правильним так само і в Україні не надавати надто великого значення і новим планам співпраці, і рішенню вступити в Аль янс, відокремити реальні завдання від того, що за певних умов стане можливим у майбутньому. Водночас у країні, попри конкретні наміри стати повноправним членом НАТО та ЄС, набуває поширення думка про те, що це не має бути самоціл лю. Реальну цінність становить здійснення таких реформ, що перетворять Україну на європейську державу, для якої таке членство буде формальністю. Отже, варто нарешті знайти реаль не співвідношення між власним бажанням перетворитися на розвинену європейську демократію і наміром, окрім того, ско ристатися результатами відповідних змін для вступу до НАТО. Адже немає іншого важливого питання, у якому б зовнішньо політичні орієнтири так випереджали б внутрішню об'єктивну і суб'єктивну готовність дотримуватися їх.