Проблема набуття Україною членства в НАТО

Намір вступити до таких організацій, як НАТО та ЄС, без посередньо пов'язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного розвитку. Такий намір, за логікою, мав би базу ватися на цілковитій визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав, що становили першу та другу хвилі роз ширення НАТО, це цілком підтверджує. В українському випад ку маємо набагато складніший і суперечливіший варіант, коли рішення про інтеграцію було ухвалено не тільки задовго до набуття країною необхідних характеристик, а й за умов відсут ності відповідних виразних тенденцій. Хоча таке рішення поки що не може бути реалізоване, воно вже перетворюється на вагомий зовнішній чинник внутрішнього розвитку.

Україна в будь-якому разі стала б об'єктом впливу глобаль них, а надто - європейських тенденцій і сферою інтересів Заходу, але, проголосивши про намір стати членом НАТО і ЄС, вона змінює режим такого впливу й породжує складний сус пільний феномен. Його сутність полягає в тому, що суспільст во і політична еліта, розраховуючи на підтримку Заходу, все ще хворобливо реагують на конкретні прояви впливу привабливих партнерів, а внутрішні політичні та економічні реалії далеко не відповідають цивілізованим стандартам. Тобто цей вплив не має в Україні сприятливого середовища.Однією з закономірних особливостей сприйняття міжна родних чинників національного буття в масовій свідомості нашого суспільства є певна недовіра до НАТО і ЄС, автоматич не приписування негативної ролі, звичка протиставляти їх внутрішнім передумовам. Одним із парадоксів політичного життя є поширеність подібного підходу серед політичної еліти і навіть фахівців. Це доповнюється неартикульованістю націо нальних інтересів і фактичним продовженням дискусій та від критої політичної боротьби з приводу моделі національного розвитку і пріоритетів зовнішньої політики32. Тобто в країні досі не існує таких внутрішніх чинників, які б склали шкалу оцінки чинників зовнішніх. Відомо, що тільки в розвиненому суспільст ві з цілком визначеними національними інтересами внутрішні чинники є усталеними, цілком органічними, такими, що вико нують роль базових, первинних. Перехідні суспільства, до яких за багатьма ознаками належить і українське, перебувають у по шуку орієнтирів та зразків, і тому звернення до успішного досві ду є закономірним. Сам цей процес почасти перетворився на поле й інструмент внутрішньополітичної боротьби. До того ж і влада, і суспільство можуть виявитися недостатньо готовими для того, щоб скористатися привабливим досвідом.

Але, окрім обрання певної моделі національного розвитку, існують і більш стандартні, проте важливі потреби певного збли ження з міжнародними партнерами. Розвиток співпраці, повно цінне використання можливостей, що їх дає інтернаціоналізація, особливо з огляду на європейські реалії, об'єктивно потребує сповідування спільних принципів та дотримання схожих норм і стандартів організації та функціонування державних інститутів, гарантування громадянських прав і свобод, ведення бізнесу і т. ін. Отже, наближення до критеріїв членства є важливим для підви щення ефективності співпраці і в такий спосіб - захисту націо нальних інтересів. Водночас цілком очевидно, що й Захід заці кавлений у демократичній трансформації України, яка зробить її щонайменше більш прогнозованою і безпечною.

Ресурси міжнародної співпраці концентруються переважно на Заході, але вони, як і решта більш традиційних цінних ре сурсів, виборюються в конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої врешті і сприяла становленню найбільш привабливого міжнародного формування - Європейського Союзу - та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність, підтримувана деталь ною унормованістю і високою організованістю, створює поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи, які не обмежуються об'єктивними показниками відставання в розвитку й ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми33.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передусім як на штуч ний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію. Подібне ж ставлен ня існує і до процесів глобалізації та інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнається їхня об'єктивна природа - результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі так чи інакше підпорядковуються їм. Урешті необхід но розрізняти впливи, пов'язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним нормам, і ті, що є наслідком поставле них окремими партнерами конкретних власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співро бітництво, здійснюване за високими стандартами, створює ситу ацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава почувають себе невпевнено. В країні це проявляється, по-перше, у збереженні антизахідних настроїв як серед частини еліти, так і серед населення, по-друге, у перебіль шенні значення політико-дипломатичних зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на міжна родній арені без реального дотримання конкретних приписів і загальної спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективни ми в урегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивних потенцій.