Проблема набуття Україною членства в НАТО
Питання безпеки стосуються впровадження в країнах-претендентах процедур, необхідних для захисту таємної інформації.
Правові аспекти вимагають від країн-претендентів забезпечення відповідності юридичних домовленостей і угод, якими регулюється співпраця в НАТО, національному законодавству.
Окрім названих питань та вимог, у Щорічній програмі формуються цілі, яких необхідно досягти для розв'язання цих питань, а також перелік конкретних заходів, які потрібно здійснити для досягнення зазначених цілей; визначаються робочі графіки та конкретні органи, що відповідають за виконання вказаних заходів.
Уперше процедура МАР була застосована до дев'яти країн: Болгарії, Албанії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словаччини, Словенії та Естонії, які побажали стати членами НАТО в процесі другої «хвилі» його розширення. В листопаді 2002 р. на Празькому саміті НАТО внаслідок успішної реалізації МАР ці країни, за винятком Македонії та Албанії, були запрошені до членства в НАТО138.
Запрошення названих країн до членства значною мірою було зумовлене не тільки успішною реалізацією Плану дій щодо членства, а й зміною зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації США на чолі з президентом Джорджем Бушем. Під час першого турне по Центральній Європі в червні 2001 р. Джордж Буш у своєму виступі у Варшаві зробив історичну заяву про необхідність приєднання до НАТО всіх європейських країн, які продемонструють бажання бути членом Альянсу і відданість його основним принципам. Таке пом'якшення підходу до членства в НАТО з боку США було зумовлене наслідками Балканської кризи та авторитарного режиму Слободана Мілошовича, які продемонстрували потужний дестабілізуючий вплив на стан європейської безпеки. Отже, розширення НАТО в цьому контексті знову розглядалось як чинник зміцнення стабільності і безпеки на європейському континенті.Пізніше пріоритет захисту демократії (або в розумінні Джорджа Буша - боротьба з авторитарним режимом) ще більше актуалізувався в зовнішній політиці США, особливо в період війни з Іраком. Війна в Іраку продемонструвала солідарність нових членів Альянсу, а також країн-кандидатів з політикою США, що ще більше зміцнило переконання американської адміністрації в подальшому розширенні Альянсу за рахунок країн Центрально-Східної і Південно-Східної Європи, а також деяких країн пострадянського простору.
Отже, третя хвиля розширення НАТО буде зумовлена передусім потребами Альянсу в заповненні залишків вакууму безпеки, які утворилися після закінчення холодної війни, шляхом приєднання країн Південно-Східної Європи та пострадянського простору. Після освоєння Центрально-Східної Європи пострадянський простір стає ключовим як для США, так і в цілому для НАТО з точки зору їхніх геоекономічних, геополітичних, геостратегічних та безпекових інтересів. Цей регіон набуває надзвичайно важливого значення не тільки завдяки своїм енергоносіям та значним сировинним ресурсам, а й через формування нової геополітичної конфігурації, яка складається під впливом зіткнення інтересів регіональних і глобальних геополітичних гравців.
Проте пострадянський простір є не тільки привабливою сферою реалізації інтересів США і країн Заходу, а й певною загрозою їхнім цінностям. Співдружність незалежних держав фактично перетворилася на співдружність авторитарних режимів, які в кращому випадку прагнуть до самоізоляції, у гіршому стають небезпечним дестабілізуючим чинником. Запобігти саме такій песимістичній тенденції розвитку ситуації на цьому пострадянському просторі - в інтересах міжнародної спільноти, у тому числі й НАТО, перед яким таке завдання може постати вже внаслідок третьої фази його розширення. Ключова роль при вирішенні цього завдання Альянсом належатиме Україні.
Україна, як зазначено в попередніх розділах, завжди мала стабільні партнерські відносини з Альянсом. Формула такого поглибленого співробітництва була чітко окреслена і зафіксована в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписаній сторонами в 1997 р. в Мадриді. Основою подальшого співробітництва України і НАТО було поєднання спільних зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки. Така формула відносин проіснувала до Празького (2002 р.) саміту НАТО.
Празький саміт відбувся в умовах кардинальної трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з актуалізацією таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході.
Результатом Празького саміту стала постановка перед Альянсом завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності, та початок другої хвилі його розширення шляхом приєднання таких країн, як Болгарія, Румунія, Словенія, Словаччина, Литва, Латвія і Естонія, а також розширення формату відносин «Росія-НАТО»139.