Проблема набуття Україною членства в НАТО

Розвиток взаємин з іншими державами та групами держав має узгоджуватися з основним курсом нашої держави і будуватися відповідно до її національних інтересів»56.

З огляду на формальний бік справи Україна вирішила для себе питання про вступ до Альянсу. Але концептуальні засади її зовнішньої політики змін не зазнали. Нічого не чути про відмо ву і практичний відхід від позаблоковості. Події останніх місяців переконують, що балансування між Заходом і Росією триває. Більше того, виникли нові, більш фундаментальні невизначе ності. Так само, як і раніше, практично нічого не робилося для досягнення реальної позаблоковості; зараз у діях влади не видно реальних намірів і здатності реалізувати стратегію колективної безпеки. Це відбиває й новий Закон «Про основи національної безпеки» й особливо - проект Воєнної доктрини України. Крім того, нові підходи до питань геополітичної самоідентифікації та національної безпеки потребують абсолютно інших відносин з партнерами і відповідності складним критеріям, тобто - гли бокого реформування. Українська влада об'єктивно не готова до цього і тому не має можливості змінити статус держави в чинній системі міжнародної безпеки. Нова українська «непозаблоковість» так само дорівнює утриманню від повноцінної, синхрон ної участі в загальноєвропейських процесах. Фактично вона є ознакою своєрідної, притаманної лише Україні регіональної бі полярності. Ця невизначеність має, таким чином, вже не тільки концептуальний характер, а й набуває суто практичного виміру.

Роль НАТО як партнера української держави не слід обме жувати роллю лобіста реформ. Зближення з Альянсом забезпе чує імпорт геополітичної стабільності, покращення умов розвитку міжнародної співпраці. Але й цей начебто більш тра диційний аспект взаємодії за сучасних умов потребує набуття нових суспільно-політичних характеристик. Північноатлантич ний альянс — це організація, що забезпечує не абстрактну безпеку, а таку, що базується на особливому її розумінні. Намір вступити до НАТО має спиратися на демократичні стандарти сприйняття проблем безпеки і реакції на них. Зміна орієнтирів щодо цілей і засобів гарантування безпеки є складником демо кратичних трансформацій суспільства. В Україні цей надсклад ний процес має ще більш загальну функцію - формування (чи не вперше в історії) суспільних уявлень про національну безпе ку і потреби в ній як в атрибуті зрілої політичної нації та сучасної європейської держави57.

В Україні не набуло поширення сприйняття безпеки як передусім суспільного феномена. Деталізованість офіційної концепції національної безпеки, значна увага, що приділяється її економічному, екологічному, демографічному, інформацій ному та деяким іншим спеціальним аспектам, не надає необхід ної якості. Спрощеність і схематичність, прив'язаність до потреб державного механізму визначають обмеженість підходів до проблем безпеки в її внутрішньому та міжнародному вимірах, особливо з огляду на сучасні європейські стандарти. В Україні не склалося сприйняття безпеки за стандартами демократич ного суспільства. Якщо використовувати досвід наших західних сусідів, країн Центрально-Східної Європи, то головним у ньому є, безумовно, досягнення консенсусу серед політичної еліти в розумінні змісту національної безпеки і стратегії її забезпе чення.Упродовж багатьох років Україна фактично здійснювала політику просування до Європи як суто державний і до того ж переважно політико-дипломатичний проект. Ця політика і зараз залишається розгорнутою назовні, а всередині країни використовується переважно як пропагандистський мотив, який до того ж мало впливає на успадковані з радянських часів антизахідницькі настрої.

Громадська думка в Україні щодо оцінок Північноатлан тичного альянсу відрізняється від аналогічних показників у країнах Центрально-Східної Європи та Балтії. Основна від мінність - нижчий відсоток підтримки вступу до НАТО порів няно з ідеєю вступу до ЄС. Так, наприклад, рівень підтримки вступу до НАТО загалом по Україні за різними даними коли вається від 19% до 33%, тоді як підтримка вступу до Євросоюзу - від 45% до 65%58. У більшості країн ЦСЄ та Балтії, навпаки, рівень підтримки НАТО загалом перевищує підтримку вступу до Євросоюзу. Є два пояснення цього феномена: по-перше, більш глибока вкоріненість в українській громадській думці стереотипів радянської доби щодо ворожої та агресивної приро ди Альянсу, по-друге, практична віддаленість України від всту пу в ЄС, що робить неактуальними страхи та побоювання, що живлять настрої євроскептиків у Центрально-Східній Європі.За оцінкою завідувача відділом Інституту соціології НАН України професора Сергія Макєєва, ставлення громадян Укра їни до НАТО та перспективи вступу її до цієї організації про тягом періоду незалежності держави пережили певну еволюцію. Професор Макєєв виділяє в ній три етапи. Перший етап припадає на 1991-1993 рр. - початок набуття незалежності. У цей період спостерігався дещо ейфорійний спалах прозахідних, зокрема пронатовських настроїв, мали міс це завищені, нерідко нереалістичні, споживацькі очікування швидкого приєднання до Європи, євроатлантичного світу. В цей час рівень активної симпатії до НАТО та підтримка вступу до нього сягали 25-30%. Невдовзі настав період розчарування. Невдачі «реформ» 90-х рр. громадська думка пов'язувала і з західним світом, який начебто нав'язував невигідні для України моделі та цінності. Зрозуміло, що масове розчарування перенеслося насамперед на Альянс, який за інерцією вважався політико-силовим уособ ленням Заходу. З 1994 р. і до кінця 90-х рр. рівень підтримки вступу до НАТО коливався в межах 14-20%59.