Проблема набуття Україною членства в НАТО

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впли вів змінився. Загалом зникає протистояння, а отже - функція послаблення, розкладання, руйнування. Натомість головним стає заохочення до конструктивних дій, упровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається, схоже на конверген цію за рахунок переходу посткомуністичних країн на засади організації західного суспільства.Що стосується виокремлених у новій стратегії сусідства «західних нових незалежних держав» - Білорусі, Молдови та України, то їхня периферійність, відстороненість від інтеграції є передусім наслідком не стільки хибною вибору, скільки свідо мого дистанціювання. Нездатність до повноцінної участі у спіль них континентальних процесах посилюється незацікавленістю в цьому правлячої верхівки названих країн, що доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського впливу, а й певною прихильністю до нього34. Однак при цьому вони не можуть ігнорувати потужний західний чинник і мають манев рувати і пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що містять загрози, і при цьому підмінює національні інтереси власними, конкретна їхня роль стає особ ливо суперечливою. Міжнародні чинники по-різному сприй маються владою, окремими політичними силами і суспільними верствами.

Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає в разі формальних офіційних кроків вла ди, які начебто фіксують певний стратегічний вибір. Навпаки, вона формує щонайменше обережне ставлення до таких кроків.

Співпраця з НАТО набула з боку України інтеграційних перспектив лише в середині 2002 р., тобто значно пізніше, ніж був реанімований (після декларацій 1991-1993 рр.) і офіційно переведений у практичну площину «європейський вибір». Упродовж певного періоду такий курс обмежувався наміром вступити до Європейського Союзу, тоді як на євроатлантичну інтеграцію практично було накладено табу. Це переважно по в'язано з геополітичними обставинами (російським чинником), але значну роль відігравали й внутрішньополітичні обставини.

Так чи інакше, активність на західному векторі зовнішньої політики закладала загальне підґрунтя для зближення, і стосун ки України з Північноатлантичним альянсом завжди виходили за рамки політики в галузі безпеки. Хартія про особливе парт нерство між Україною та Організацією Північноатлантичного альянсу (1997 р.) зафіксувала такі засади та цілі: розвиток демо кратичних інститутів, визнання верховенства права, зміцнення демократії, політичного плюралізму та ринкової економіки, а також встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами35. Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 р., затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. № 1209/98, спрямована на «забезпечення реалізації положень Хартії про особливе партнерство», не містила реформаторського компонента36. Зафіксувавши, що «стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантич них структур та повноправна участь у системі загальноєвропейсь кої безпеки», вона мала майже виключно зовнішньополітичне спрямування. Що стосується наближення до політичних стандартів НАТО, то в цьому фундаментальному документі на явні хіба що «поступове впровадження в Україні системи цивіль ного керівництва Збройними силами та іншими військовими формуваннями, а також демократичного контролю за їх діяль ністю» та «вивчення практики участі законодавчих, судових, урядових і неурядових структур, ЗМІ держав-членів НАТО та країн-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин у державі»37.

Символічним кроком уперед стала аналогічна програма на 2001-2004 рр. Цей документ містить завдання «сприяння по ширенню принципів демократії, додержання прав і свобод лю дини і громадянина, верховенства права». Серед напрямів спів робітництва - ознайомлення з практикою участі законодавчих, судових, урядових і неурядових установ, ЗМІ держав-членів НАТО та держав-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин; використання досвіду держав-членів НАТО для розроблення стратегії впровадження демократичного цивільного контролю над оборонною сферою України; удосконалення національного законодавства з питань правового регулювання цивільно-військових відносин; упрова дження за сприяння експертів НАТО механізму забезпечення демократичного цивільного контролю за діяльністю правоохо ронних органів та сил внутрішньої безпеки; запозичення досвіду держав-членів НАТО та держав-партнерів у реформуванні сил внутрішньої безпеки, визначенні їхнього статусу та порядку за стосування38.Проте й тут безпосередня прив'язка поглиблення співпраці до внутрішніх реформ відсутня. Натомість серед аргументів на користь розвитку відносин з НАТО наводиться його власне ре формування. У програмі зазначено, що «протягом двох останніх років Північноатлантичним альянсом було здійснено важливі кроки щодо його зовнішньої адаптації та внутрішньої реоргані зації...»39. Зафіксовано, що Україна, замість інтеграції, «активізує свою діяльність, спрямовану на поглиблення конструктивного співробітництва з Організацією Північноатлантичного догово ру». Обидві державні програми в їх політичній частині були, безумовно, кроком назад від положень Хартії про особливе партнерство. Справді особливим партнерство України з НАТО стає після офіційного проголошення Києвом курсу на вступ, тобто на повну інтеграцію.