Проблема набуття Україною членства в НАТО

«Дослідження з питань розширення НАТО», оприлюднене і передане країнам - претендентам на членство, стало, по суті, першим документом, який окреслює умови набуття членства в Альянсі в постбіполярний період. У ньому визначено й обгрунтовано основну потребу та мотивацію розширення цієї організації. Процедура приєднання, визначена в Дослідженні, базується на принципах статті 10 Вашингтонського договору. Разом з тим до вимог з набуття членства було внесено позиції, що відбивали нові умови постбіполярного періоду, ключовими з яких стали внутрішня нестабільність і локальні конфлікти, а також заперечення Росії щодо розширення НАТО. З урахуванням цих чинників у Дослідженні висуваються такі додаткові вимоги з набуття членства в Альянсі:

- розв'язання міжетнічних конфліктів, зовнішніх територіальних спорів, а також спорів щодо внутрішньої юрисдикції мирними засобами відповідно до принципів ОБСЄ;

- спроможність зацікавлених країн робити свій військовий внесок не тільки в колективну оборону, а й у підтримку миру та інші нові місії Альянсу;

- відсутність права вето чи «права нагляду» щодо процесу розширення та рішень, які приймаються з цього приводу, з боку країн, що перебувають за межами Альянсу135.

Рішення про запрошення нового члена до вступу в Альянс приймаються на основі консенсусу, який базується на власній думці кожної країни-члена щодо того, чи може конкретна держава-претендент зробити свій внесок у безпеку та стабільність Північноатлантичного регіону. На підставі такої процедури та вимог, викладених у Дослідженні, на Мадридському саміті НАТО в липні 1997 р. до Альянсу були запрошені перші три країни Центрально-Східної Європи: Польща, Угорщина, Чеська республіка.У якості механізму, який би дав змогу членам Альянсу пересвідчитись у спроможності країн-претендентів робити відповідний внесок, з ними запроваджувався інтенсивний індивідуальний діалог, який стосувався всього спектра політичних, військових, фінансових питань та аспектів безпеки, пов'язаних із можливим членством у НАТО безвідносно до будь-якого його остаточного рішення. Процес діалогу включає наради в рамках РЄАП, а також періодичні зустрічі в межах постійних сесій Північноатлантичної ради, міжнародних секретаріатів та інших органів НАТО в разі необхідності. Цей процес перебуватиме під постійним контролем з боку міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу.

Згодом на Вашингтонському саміті у квітні 1999 р. було ухвалено План отримання членства «Мembership action plan» (МАР), який деталізує і конкретизує процес підготовки зацікавлених країн до членства в Альянсі136. Виконання цього плану має передувати процедурі запрошення до членства. Власне, саме запрошення надається залежно від результатів виконання Плану. У такий спосіб участь у МАР дає можливість бажаючим країнам краще підготуватися до вступу в НАТО завдяки наданню його членами методичної та технічної допомоги, а також практичних порад. Щоправда, участь у МАР не гарантує майбутнього членства в НАТО. На цьому етапі жодна зі сторін не бере на себе ніяких юридичних зобов'язань.

МАР передбачає виконання широкого спектра заходів, які виходять за межі відомчої відповідальності міністерства закордонних справ чи міністерства оборони і стосуються загальнонаціонального рівня. Разом з тим країна, яка долучається до МАР, має право сама вибирати ті елементи плану, які найкраще відповідають її власним національним пріоритетам.

Участь у МАР здійснюється шляхом підготовки та виконання Щорічної національної програми, в якій висвітлюються політичні, економічні, ресурсні, правові та безпекові питання, кожне з яких містить цілу низку вимог до країн-претендентів на членство в НАТО. Першочергове значення в цій сфері надається політичним та економічним питанням. До країн-претендентів висуваються такі вимоги: урегулювання будь-яких міжнародних, етнічних або зовнішніх територіальних суперечок мирними засобами; демонстрація відданості верховенству права та правам людини; встановлення демократичного контролю над своїми збройними силами; забезпечення стабільності й добробуту через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля137.

Оборонні й військові питання стосуються здатності країни робити свій внесок у колективну оборону Альянсу та нові місії, що постають перед ним. Широкомасштабна участь у ПЗМ є невід'ємним компонентом цього. Через індивідуальні програми ПЗМ країни-претенденти можуть вирішувати важливі питання, пов'язані з членством у НАТО. До цілей Партнерства для країн-претендентів входять такі цілі планування, які мають найбільше значення для держав, що претендують на членство в Альянсі.

Питання ресурсів зосереджені на необхідності виділення країнами-претендентами таких коштів на оборону, які дадуть можливість їм виконати свої колективні зобов'язання, пов'язані з майбутнім членством у НАТО.