Проблема набуття Україною членства в НАТО

Донедавна успішно розвивалася хіба що співпраця у війсь ковій сфері, зокрема у проведенні навчань, підготовці кадрів, забезпеченні сумісності обладнання та процедур управління військами. Але коли йшлося про реформування армії та воєн но-політичної сфери загалом, упровадження обов'язкового для демократичної держави громадянського контролю над армією, силовими структурами, тут ми майже не просунулися. За ос новними показниками Україна не наблизилася до стандартів Альянсу. За умов, коли на практиці завдання інтеграції в цю євроатлантичну структуру не ставилося, можна було вважати, що має місце співробітництво, яке, попри далеко не повне виконання погоджених планів, більш-менш задовольняло обидві сторони і не містило складних завдань.

Певна непослідовність у ставленні до НАТО особливо поміт на на фоні постійних наполегливих спроб зближення з ЄС. У червні 1998 р. було прийнято Постанову Кабінету Міністрів «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» і створено Міжвідомчу координаційну раду та Центр порівняльного аналізу при Мініс терстві юстиції для визначення відповідності проектів законів та інших нормативних актів законодавству ЄС. У Верховній Раді розроблено програму гармонізації законодавства України з зако нодавством ЄС. Президент України Л.Д.Кучма в інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. зазначив: «Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збі гаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу»40. У Посланні Президента до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр.» отримав подальший розвиток еко номічний складник західного вектора зовнішньої політики. У розділі «Стратегічні пріоритети» зокрема зазначено: «Базовою основою нашого дальшого розвитку є і європейський вибір, від даність України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії. Український народ вистраждав своє суверенне право долучитися до цих цінностей»41.

Усе це ускладнює логічне пояснення як паузи у зближенні з НАТО, так і її несподіваного завершення. Інтеграція радикально відрізняється від співпраці насамперед тим, що передбачає гли бокі внутрішні перетворення, цільове просування до критеріїв членства. Наскільки відповідальним і обґрунтованим, а крім того, наскільки твердим, остаточним було рішення про вступ до НАТО? Воно виникло за відсутності жодних відповідних змін у владі, корекції моделі національного розвитку та міжнародного становища країни. Рішення Ради національної безпеки і оборони (РНБО) у травні 2002 р. видавалося черговим маневром у межах звичної двовекторності. Досить дивними є аргументи, наведені на користь цього рішення. Попри їх переконливість і вичерп ність, всі вони є «старими». Тож виникає питання: чому потрібно було чекати кілька років і тільки тепер проголошувати намір інтегруватися? Адже відомо, що влада жодним чином не вико ристовувала минулі роки для реального наближення країни до стандартів Альянсу. Більше того, євроатлантичний вектор зов нішньої політики на певний час був узагалі заморожений.Кілька місяців реальний зміст рішення РНБО, затвердже ного Указом Президента, залишався не до кінця ясним. Високі посадовці в офіційних коментарях уникали слів «вступ до НАТО» і наголошували, що йдеться про дуже тривалий процес, який дасть час для досягнення суспільного консенсусу. До дещо більшої визначеності призвели слухання про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО, проведені Верховною Радою 23 жовтня 2002 р. 263 депутати схвалили євроатлантичну інтеграцію України, яка була визнана «суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти роз витку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким чином, відповідає жит тєво важливим інтересам українського народу»42. У листопаді 2002 р. на саміті у Празі Україна і НАТО прийняли амбіційний План дій та Цільовий план на 2003 р. Нарешті у січні 2003 р. Президент Л.Кучма створив і очолив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. При цьому він заявив: «Як голова держави я несу повну й особисту відповідальність за визначення і реалізацію курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію»43.

У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2003 р. зазначається:. «Прагнення України бути визнаною євро пейською державою ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні суспільних цінностей. Створення громаданського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забез печення прав і свобод людини виступають пріоритетними на ціональними інтересами України, які визначено ще на початку її утворення як незалежної держави... Для досягнення постав леної мети - набуття повноправного членства в НАТО - дер жавна влада має вдосконалити політичну систему, розвивати інститути громадянського суспільства... Україні належить адап тувати законодавство до права Європейського Союзу, яке не зводиться лише до законодавства ЄС, а включає спільні прин ципи, цінності та правову культуру»44.

Стосунки з НАТО одним ривком були виведені на більшу висоту, ніж з ЄС, і набули чіткіших перспектив - якщо не стосовно членства, то щодо запланованих внутрішніх реформ. У Плані дій Україна - НАТО, підписаному восени 2002 р., як принцип зафіксовано таке: «З метою більш тісної євроатлан тичної інтеграції Україна продовжуватиме проводити внутріш ню політику, основану на зміцненні демократії та верховенстві права, повазі до прав людини, принципі розподілу влад і неза лежності судів, демократичних виборах відповідно до норм Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), по літичному плюралізмі, свободі слова, повазі до прав національ них та етнічних меншин та недискримінації за політичними, релігійними або етнічними ознаками»45.