ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Восени було арештовано майже всіх членів Полтавської Громади: О. І. Строніна, А. Л. Шиманова, В. С. Шевича, В. В. Лободу; у «нестерп¬ного» О. Кониського вчинено обшук, під час якого було вилучено зошит із щоденними записами «вражень» про губернаторську «діяль¬ність» Волкова.

О. Кониський потрапляє в «немилість» жандармерії; на нього сип¬лються доноси, за ним встановлено поліцейський нагляд; йому, як і В. Антоновичу та П. Чубинському в Києві, інкримінують те, що він «їздить по селах та наущає народ різати панів», веде малоросійську пропаганду. І хоч ніякого «злочину» не було доведено, О. Кониського без суду і слідства засилають до Вологди (1863). Він опиняється у зовсім новому світі. «Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов'яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд, або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх — усе чуже, нове...» [104—105], — писав у автобіографічному оповіданні «Антін Калина» О. Кониський.

Становище каторжника незрівнянно краще за становище заслан¬ця, який і кроку без дозволу десятника ступити не міг; лектура, листи, навіть думки піддавалися цензурі. Полегшення було в тому, що О. Кониський жив у Василя Маркевича, батька майбутнього письменника Дмитра Маркевича, тодішнього учня гімназії. «Тієї зими

148Олександр Якович багато працював: то він досилав до «Основи» вірші, то займався перекладами на українську мову, — згадував пізніше Д. Маркович. — Тоді при мені складав арифметику на рідній мові для народних шкіл. Він твердив і глибоко вірив у те, що для розвою народу, для його освіти потрібні найлегші способи засвоєння цих знань, для українця легше вивчити нове, несвідоме на рідній своїй мові, ніж іспочатку трудитися над вивченням російської мови, щоб потім на тій мові набувати позитивного знання. Він вірив у справедливість цього, а також і в те, що 23 мільйони українського народу чекають того і через це нізвідки не буде перепон і пере¬шкод»1. Та життя показало зовсім інше.

Кожен день О. Кониського на засланні перетворився на справжню муку. Найгірше дошкуляла хвороба і неможливість заробляти на шматок хліба. 6 рублів на місяць не становили навіть прожиткового мінімуму. З дому грошей не мав, а спроби влаштуватись хоч на якусь роботу виявились безуспішними. Дратувала надмірна «опіка» жандармів, які, виявляючи «лояльність», усе ж контролювали при¬скіпливо всю його кореспонденцію. Через рік стало ще гірше: його заслали в Тотьму — страшну глухомань, де буквально кожний крок фіксувався поліцією.

Нездоровий клімат, ускладнення хвороби, безвихідь і розпач мало не звели його в могилу. Та Бог змилосердився над ним, пославши порятунок в особі купця Пестера з сусіднього містечка Верховожа. Він не тільки взяв О. Кониського до себе, створивши йому людські умови життя, але, використавши свої зв'язки з губернатором, до¬мігся для нього дозволу проживати в південному містечку Воронежі, батьківщині П. Куліша.

У домі купця О. Кониський знайшов і свою долю — Марію Пестер. Почуття захопили так, що він забув про цілий світ. Навіть така особливо важлива для О. Кониського деталь, як національність майбутньої дружини, не бралася до уваги. Сумнів, який час від часу охоплював його душу, в зародку вбивався аргументами: «Але, хіба серце на се вважає? Хіба воно шука національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого... А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно, серце, воно любить, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!» [108].

О. Кониський одружується. На пам'ять про день одруження (10 січня 1865 року) пише вірш «До М. О. К», в якому передає поетичну історію свого почуття любові, вдячності і щастя, виклика¬ного її вродою, чистотою душі, добротою, здатністю розуміти і спів¬переживати.

'Маркович Д. З давнього минулого. Про Олександра Яковича Кониського // По степах та хуторах. — К., 1991. — С. 510—511.

149

Свої невільничі переживання, болі й почуття О. Кониський ще не раз відтворить в поезіях («Я не боюсь тюрми», «Не для мене прийшла», «Мої кучері опали», «Буває інколи порою» та ін.) і в прозі («Антін Калина», «Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі» та ін.).

Хвороба дошкуляла нестерпно. Була загроза втратити зір. О. Ко¬ниський домагається дозволу (з допомогою тестя) від самого царя на лікування за кордоном. їхав через Петербург і не міг не скористатися нагодою відвідати М. Костомарова, з яким листувався ще з Полта¬ви, після виступу історика в «Основі» на захист української мови. Тепер познайомився з ним особисто. Обмінялися думками про стано¬вище українців у Росїі, про зламаний і приглушений український рух, про потребу освіти тощо.