ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Гласний повітового і губернського земства, член шкільної ради, мировий суддя й опікун Сила Федорович Гарбуз (оповідання «Суддя Гарбуз») «уміє жити». Власник понад 400 десятин землі і будинку, в якому «скрізь бронза сяє, картини і зеркала в золочених рамах, пухкі оксамитові килими на долівці, долівка навощена блищить — як скло» [48].

Суддя Гарбуз перетворив позивачів на власних рабів. 40—100 осіб, викликаних до суду, тижнями чекають слухання своєї справи, що навмисне відкладалася суддею. Загнані в безвихідь, вони за харч, «чекаючи своєї черги», працюють на Гарбузовому полі: «хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує» [51]. Закон для нього і косить, і жне, і молотить. Сила Федорович таким чином «поліпшує» побут темного народу, а сам народ не дуже рем¬ствує — йому не звикати.

Письменник розкриває справжню політичну і моральну сутність правника-судді — «вболівальника» за народні інтереси, вдаючись до влучних мовно-сатиричних засобів, якими він користується і в

177

низці інших гумористично-сатиричних творів: «Павло Бодько» (1878), «І ми — люде!» (1882), «Бугай» (1885), «Народна педагогіка» (1886), «Сі-кутор» (1899).

Доктор Мукосій («І ми — люде!») — «світило медицини», відомий усій Київщині, а може, і Європі — також «уміє жити». Не менше половини своїх лікарських заробітків (10 тисяч) щорічно приховує в банках «на дітей». Не на своїх, іронізує автор, котрих не має, не на дітей убогого люду, бо на них Мукосій щороку дає «по десять карбованців на три дітські приюти» [85].

Нові явища українського життя зумовлювали нові завдання перед інтелігенцією. О. Кониський картає тих інтелігентів, котрі приховують свою відданість самодержавству фальшивими фразами народолюбства. В оповіданні «Доля одного письменника» (1886) звучать слова вели¬кої викривальної сили про псевдодемократів:

«Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страш¬но, — говорить помираючий письменник Марко Винник, — одне лише тяж¬ко, що «свої люде» — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим «панам», тим «панам», що гукають про демократію, а самі що сили є лізуть в аристо¬кратію... Кахи, кахи, кахи... чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристо¬кратична і разом така млява і плюгава в роботі...» [2І5].

У 70-ті роки в творчості О. Кониського поєднується художньо-образне відтворення дійсності з публіцистичними роздумами, зістав¬леннями: «Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед «своїх» людей і:

Люди бачать, та кажуть: дарма...

Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де ж наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?» [216] — з почуттям сорому і жалю вигукує письменник.

О. Кониський показав трагічну долю письменника, типову для української демократичної інтелігенції. «Етюд з натури» — такий підзаголовок був у першій редакції оповідання. «Натурою» міг бути А. Свидницький (1834—1871), В. Кулик (1830—1870), П. Кузьменко (1838—1867), Т. Зіньківський (1861—1891). Останній ще жив, коли писалося оповідання, але «трохи що не голодний лежав хворий на сухоти, і товариство відмовило йому дати в позику сотню рублів» [22], — писав О. Кониський етнографові М. Дикарєву.

Публіцистична думка письменника супроводжується художніми образами, виражається в них. Таке злиття публіцистичних і художніх начал, мовних засобів проникає в усі компоненти твору: у змалювання персонажів, конфліктів, сцен: «Повезли на гробовище... «друзі» про¬вели, «свої» говорили промови, читали вірші, та я вже не слухав, не чув... В ушах у мене повно було інших звуків, що не давали чути нічого більш, опріч лікарської короткої, але жахливо вираз¬ної промови: «Він умер з голоду».

178

«Отака доля нашого письменника, — думав я, йдучи понуро з гробовища, — живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти» [217], — закінчує О. Кониський художній твір публіцистичним роздумом-резюме.Крім нестерпних соціальних умов український письменник зазна¬вав політичних репресій, глуму цензорів, про що йдеться в оповіданні «Тривога автора і видавника» (1900). Цензура, запроваджена ще Пет¬ром І, переслідувала єдину мету: довести українські видання до мовної одноманітності порівняно з виданнями російськими. Покінчив¬ши з політичним суверенітетом України, царський уряд вирішив викорінити найменший прояв національного життя, навіть скільки-небудь значні вияви, паростки своєрідного українського національ¬ного типу.