ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

У поезії Кониського знайшла нове художнє втілення проблема народу в її безпосередній причетності до життя і самоусвідомлення української інтелігенції; позиції автора й героя збігаються в ро¬зумінні доконечної потреби зближення інтелігенції з народом. Вірячи у здорове моральне начало народу, його розум, Кониський ніколи не замикався у колі місцевих проблем. Історична перспектива поезії Кониського знаходила свій вияв у розвитку Пафосу творчості Шев¬ченка, в її сприйманні за нових соціально-історичних умов, які скла¬лись у другій половині XIX ст.

Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої дум¬ки, і в цьому Кониський також гідний спадкоємець Шевченка. В поезії Кониського бачимо процес, характерний для кінця XIX ст., коли певний лад мислення і художніх засобів (традиційних) пере¬плітався все більше з повсякденністю, якою ніби підкреслювались зміни в суспільному житті, що й диктувало поезії свої теми, свої закони прекрасного: «В віршику «Боска» хотів-єм виставити новий тип, що появляється в наших городах (певно він у Вас незнаїмий) тип, котрий породило велике убожество й неосвіта, — пише він редакторові «Правди» Л. Лукашевичу 1875 року.— Наша поетична дівчина (якою вона являється в народних піснях) перероблюється під

166

лихим гнітом громадського ярма в нещасну боску. От у віщо Жид і інші кати переробляють тутки наш нарід»1.

Культурництво, обмеження працею, освітою — це данина добі, вимушений вияв глибших і глибше захованих активних спрямувань до визволення України («На березі моря», «Ніч-на дворі: тихо, ясно», «Буває інколи порою», «В розкішній залі світло сяє...», «Вночі росою квітка пала», «Не грає безкрає, а спить», «Тебе я знову бачу, мо¬ре» та ін.). Любов тут оспівується як розрада серця, обкипілого кров'ю за обездолену Україну. Оповита серпанком трепетного почуття у сюжетах, мотивах, настроях творчості Кониського вона насправді дивовижна. В ній — і пристрасні, напружено-щирі вірші громадянсь¬кого звучання, і м'які, теплі ідилії, і тонко-іронічні, по-людськи співчутливо-добрі вислови, сентенції.

О. Кониський-поет хронологічно жив і творив між епохами двох поетичних велетнів — Т. Шевченка і Лесі Українки. Він зумів по¬єднати традицію і нову естетичну свідомість кінця XIX — початку XX ст. Як продукт розвитку художньої свідомості пошевченківської доби і втілення принципів та форм художнього розв'язання проблем літературної наступності, поетична творчість О. Кониського уособ¬лює ідейно-естетичні пошуки перехідної епохи.

За 40 років літературної діяльності «особистою участю у зверхнім житю він стається одним з того маленького числа великих синів України, що трясли українською думкою XIX віку і терпіли за свою діяльність. Костомарів, Шевченко, Куліш, Драгоманов і Кони¬ський — се ті люди, що своїми — зрештою дуже неоднаковими — умами і вдачами, позиціями і талантами просліджували причини суспільного лиха в Україні, кождий на свій лад реформували і на¬вчали, бажаючи реалізувати ідеї Кирило-Мефодіївського товари¬ства і сміло голосили свої великі гадки, байдужі до того, як розуміти їх будуть земляки по той і по сей бік кордону»2.Значна частина його поезій присвячена актуальним, злободенним темам, які він намагався розв'язати по-сучасному, активно, з грома¬дянським пафосом, що вирізняло його серед плеяди інших поетів-сучасників — Л. Глібова, С. Руданського, Я. Щоголева, М. Стариць-кого, Б. Грінченка, Ю. Федьковича та ін. «Є у мене цінні поезії — і Федьковича, і Данила Млаки, і Гетьманця, — писав редактор «Правди» О. Кониському, — та от біда, що тяжко вибрати з того, що доброго для «Правди»: то поезія кулява (кульгава. — Ает. ), то форми і язик непоправні. З души і серця рад би я друкувати поезії Гетьманця, та біда, що їм все щось хибує... Так бачите у мене все

^тувинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862—1884 рр.: У 2 т. — К, 1931. — Т. 1. — С. 540.

2Авдикович О. Огляд літературної діяльности Олександра Кониського. — Пере¬мишль, 1908. — С. 4.

167

іде Перебендя; та вже вичерпалося, і я буду в великім клопоті, як не пришлете ще дещо»1.

Можна б припустити, що, наприклад, Л. Лукашевич тільки з причин дотримання етикету подає перебільшену оцінку поезії О. Кони¬ського. Однак ні: майже всі надіслані в «Правду» поезії публікувались повністю і без коректив, з неодмінними високими оцінками редакторів, серед яких були й літературні критики-професіонали.