ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Натура енергійна, неспокійна, дійова, Кониський завжди опинявся в центрі громадських справ, подій, конфліктів, проблем, ідей. «Його

'Сміланська В. Біограф та його «Хроніка» // Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 22.

2Франко 1. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 35. ^Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917. — С. 291.

62.ш161

особистий вплив і його різностороння праця дуже багато спричинили¬ся до засипання тої прірви, що мала бути смертельною раною для нашого національного руху. Він спричинився дуже багато до зрушення думок у Галичині, призвичаїв публіку до літератури хапаної, так сказати, по гарячим слідам життя і навіть його хиби були тим добрі, що їх добачував кожний і вони будили бажання чогось ліпшо¬го»1, — писав І. Франко.

Поезія якраз і була тим рухомим жанром літератури, який міг найшвидше відгукнутися на вимоги часу, художньо відобразити соціальні, філософські, психологічні проблеми доби. Можливо, тому, незважаючи на невисокі, а то й нищівні оцінки критиків, Кониський до смерті не полишав цього жанру. За життя поета вийшла збірка «Порвані струни» (Житомир, 1886), куди ввійшло 34 поезії. Друга збірка під назвою «Вибір поем Олександра Кониського» вийшла у Львові 1901 р. (після смерті письменника). Сюди увійшло 24 поезії. Більша частина його поетичного доробку і нині знаходиться у періодиці та архівах. Поезії Кониського Франко назвав «першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські поряд¬ки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки, хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі... В тих віршах віє смілий, радісний настрій в усіх тогочасних українців, що надіялися при свобіднійшім розвою Росії здобуте працею та просвітою відповідно місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії надто швидко вдарило лютим морозом»2.

Цей удар наклав відбиток на українську поезію, в якій часто зустрічаються мотиви суму, туги, розпачу, а то й зневіри. Певну данину цим настроям віддав і Кониський:

Ми сподівались, ждали, ждали, Ждемо й тепер... весни нема, А перед нами і за нами Холодна, темная зима!.. [535].

У «Розмові Музи з Поетом», присвяченій О. Огоновському, поет перейнятий невимовними стражданнями, бо його край — суцільна могила:

Усюди кров людська тече, Скорботи, вбожество усюди І чорна зрада... Боляче Вони печуть у мене груди [537].

Проте і в цій песимістичній ситуації, коли рука неволі й темряви порвала струни бандури, поет готовий і без струн заспівати знову.

В поезії «Мені аж страшно, як згадаю», незадоволений своїм без¬діяльно-беззмістовним життям, поет накликає на себе смерть, щоб не стати «трупом гнилим живучи». Це медитація про сенс людського життя, навіяна особистими болями і стражданнями; про невлаштова¬ність життя, несправедливість, що запанувала в ньому. Симптоматич¬но, що творчість О. Кониського ніколи не сприймалася суспільно-індиферентно: його поетичні твори мали досить широкий громадський відгомін, що свого часу відзначили І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов та ін. Зворушувало читача чесне признання, що всі не¬годи «смутного часу» поет приймає на себе. О. Кониський не був пое¬том туги, безсилля і безнадії, хоч його час давав для цього підстави. «Після Шевченка і Костомарова, — писав Орест Авдикович, — Ко¬ниський найстарший український письменник, у якого ідея націо¬нальна голошена сміло, виразно і постійно, а горизонт патріотичної свідомости виходить не то поза вузькі рами етнографічного україно¬фільства початку XIX століття, а поза межі обласного українства, замкненого політичними умовами російської держави»1.

Поезія Кониського перебуває у фокусі суспільності, під постій¬ним наглядом сумління («На смерть Тараса Шевченка», «Пророк», «До Музи», «Розмова Музи з Поетом», «На Шевченківському вечо¬рі»). Його діла, його думки, їх вартість для народу весь час під контролем сумління:

Я не боюсь тюрми і ката, Вони для мене не страшні! Страшніш тюрми у рідній хаті, Неволя в рідній стороні [«Думка», 524].Людина, її сутність є тим перехрестям, в якому сходяться всі промені прожекторів для найяскравішого освітлення. Кониський вжи¬ває дві форми викладу: змалювання ліричного героя, що веде роз¬повідь від імені автора і передбачає значну міру автобіографічності, та алегоричну, що передбачає сюжетну оповідь та її витлумачення.