ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Юрій Горовенко спочатку був «благонаміреним» українофілом-культурником. Ніяких крамольних, антиурядових думок не мав. Біль¬ше того, він вірив і чекав реформ царського уряду, які покращать долю народу, його добробут.

Селянська реформа ■— вагома підстава для таких сподівань на краще нове життя. А нове життя потребує готовності суспільства жити в ньому. Юрій Горовенко розумів, що, на жаль, Україна має ще дуже мало, лише одиниці, нових людей, здатних бути про¬водирями народу в новому житті. Виховання таких людей набуло першорядного національно-політичного значення в умовах відсутності національної інтелігенції.

Саме тому Юрій Горовенко, наслідуючи свого улюбленого вчителя Дмитра Пучку — пропагандиста ідей революційного народництва, не йде на військову службу, не шукає «теплого місця», а йде в

ЩД ІАЛ. — Ф. 776, оп. 20, н. 28, ч. 11, арк. 276.

2Кониський О. До моєї пригоди у Волочиську 8. VIII. 1885 // Рукописний відділ ІЛ НАН України.— Ф. 100, ч. 338.

190

університет, щоб після закінчення його учительською працею творити «міцних ратаїв на ниві нового життя». «Треба, щоб у нас були такі освічені люде, для котрих народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею... Україні треба такої української інтелігенції, котра б пильнувала про народні духовні і матеріальні потреби, признаючи, що поти буде усім жити погано, поки народу не стане жити краще... » [416].

Під впливом серії репресивних заходів (обшук, заслання, звільнен¬ня зі служби, заборона давати приватні уроки, суворий поліційний нагляд), застосованих до Юрія Горовенка, його світогляд зазнає карди¬нальних змін. Борець проти зла засобом освіти помер. «Замісто його виріс новий Горовенко — з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові: «Будьте ж ви всі, кати, прокляті віднині і довіку! Ви вбили мою матір. Тепер над теплим ще тілом її клянусь все своє останнє життя віддати народові!.. Як зумію... Я тепер соціаліст... [...] з сього часу я... я... самий гарячий проводар соціалізму і революції» [458].Юрій Горовенко зв'язується з російською революційною організа¬цією «Народна воля», навіть чекає «приказу», але він не приходить. «Мабуть, через те, що не знайдуть вірного случаю; бо по пошті, звісно, не можна» [422]. Це його спочатку мучило. Він робить слабкі потуги взятися до написання давно задуманої історії для народу, але думки плуталися, руки опускалися, а робота відкладалася на невизначений час.

Наступного дня знову брався до роботи і знову безрезультатно. Увечері слухав пісні і музику Наталки і виправдовував свою без¬діяльність неможливістю займатися науковою працею, «коли клеко¬тить в душі пімста до ворога, тоді не можна судити й писати про його без пристрасті, тоді не можна говорити спокійно, об'єктивно, держачись одної непохибної істини...» [483].

Підозрілість, пасивність, відчуженість від навколишніх, безволь¬ність стають його головними рисами і змінюють характер до невпі-знання. Його революційний запал розвіюється остаточно, коли він закохується в дочку хазяїна, колишнього учасника польського по¬встання, репресованого за національну справу, — Наталку Голіну.

За намовою тестя і дружини він складає лист-прохання міністру Лорису про визволення з-під надзору. Горовенко усвідомлює всю ганебність цього вчинку: «...Се якось по-лакейськи... просити мені нічого, ні за що... вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров'я, працю, місто моє, вбили мою матір, і я ж ще мушу у їх просити... Винитися... За що? В чому я був винний?» — Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись обома руками...» [498]. На другий день він все ж надсилає листа міністру, щоправда, написаного тестем від його імені і ним підписаного.

Ця перша зрада самому собі, своїм ідеалам потягла за собою інші: дозвіл дружині грати в поганій п'єсі, та ще й з його ідейними опонен-

191

1