ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Дивлюсь: схилившись над сохою, Працює ратай на полі; Працює мовчки, хоч порою Нудьга, злигавшися з журбою, Мигає в його на чолі.

В ярмі скорбот, нужди, неволі

Важке він тягне «житіє»

І, затаївши в серці болі,

Не нарікаючи на долю,

Оре він поле не своє... [«Ратай», 540].

Мінорний серпанок окутує всю поезію О. Кониського, навіть оптимістичного змісту. І це теж ознака часу. Важко було поколінню О. Кониського не впасти у відчай. Поет відчув і зафіксував нормаль¬ний стан, коли оптимізм породжується тільки палкою мрією про майбутнє, і водночас потрібна була сила, воля і тяжка праця, щоб подолати страшне засилля реакції і гніт:Ти любиш, сидячи у хаті, На злу неволю нарікати, А після доброго обіда

169

Поганить «деспота»-сусіда! З чужої любиш ти кишені Давать убогим гроші жмені І розсипать слова не нові Про світ «науки і любові», Покинь «високії» слова, Берись за просте діло; У нас робітників нема, А «ватажки» і так остили [541].

Пафос ствердження тут втілюється у вдало використаному засобі контрасту та іронії. Вже перші рядки мають іронічне забарвлення. В наступних іронія посилюється, переходячи наприкінці у відверту насмішку і сарказм. У цьому ж ключі написані поезії «Біля церкви», «Чого б, здається, бідувати?», «Філантропи», «В розкішній залі І світло сяє... », «Ви підупали, земляки!», що свідчить про багатство інтонацій поезії О. Кониського. Громадське й особисте, сучасне та історичне, мінорне й оптимістичне, емоційне та розсудливе — все це знайшло свій художній вияв у поезії автора «Порваних струн».

Українська ідея є синонімом праці для загального добра, неза¬лежно від її обсягу і суспільного спрямування. Устами Тані, героїні «Непримиреної», О. Кониський також закликає не шукати «в житю величезної якої видатної праці. Житя складається з дрібних вчинків і вимагає дрібної, але невсипущої праці, на яку спроможетесь»1.

Письменник, публіцист, чільний діяч культурно-просвітнього і національно-визвольного руху, О. Кониський був «цілим чоловіком» (Франко), який ніколи не втрачав оптимізму й віри в майбутнє Украї¬ни. Навіть арешт, ув'язнення, заслання, переслідування не похитну¬ли цієї віри. Свою місію — праця для відродження України — він виконував сумлінно до останнього подиху. Обсяг тої праці величез¬ний, що відзначив у своїй присвяті Василь Мова:

І слави, і дяки зажив ти між нами На діло народне своїми трудами. В похмуру годину за діло ти взявся, В злигоднії часи ти жив, працювався, Але, невсипущий, твердий роботяга, Із рук не пускав ти народного стяга2.

Лірика О. Кониського виражала загальні напрями розвитку укра¬їнської поезії другої половини XIX ст. з її прагненням до поглиблен¬ня демократизації художнього слова, з тенденцією до посилення її громадянськості та національної самосвідомості. Чітка соціально-есте¬тична оцінка дійсності, пафосність інтонації, публіцистичність, три-

бунна лексика, використання виражальних можливостей змістових форм і композиційних побудов (громадянської елегії, інвективи, по¬етичного маніфесту, ліричного пророцтва) — такі ознаки стилю О. Ко-ниського-поета.

На початку 70-х років О. Кониський клопотався про видання своїх поезій. Він звертався до О. Огоновського, Л. Лукашевича, О. Бар-вінського, В. Барвінського та інших редакторів галицьких часописів з проханням допомогти йому зібрати його власні поезії: «Добре було б видати тепер мої писання особою (белетристичною) книжкою, за грішми б діло не стало, я б переслав їх, да от же не можна зібрати того, що було напечатане з моїх праць в 1861, 62, 63, 1864 роках у Слові, Вечорницях і в Галичанин і! — пише він В. Барвінському 22 жовтня 1877 року. — Третій рік я прошу ся про се діло: просив і Огоновського і Романчука і Лукашевича, щоби посписували або печатними аркушами переслали до мене, я б пе¬редивився б, поправив де-що та й вернув би до напечатанья. От же далебі! Сором й сказати, що й досі у Вас сего не зробили! Чи не запомогли б Ви, Добродію, сему лиху. — Ось ну лишень!»1.