ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Зупинившись на визначальних моментах української історії, Ко-ниський трагічно сприймає остаточну втрату державності та фаталь¬ні її наслідки для України після знищення Катериною II Запорож-ської Січі:

В найми тебе заручено, На світ божий не пущено, Твою славу потоптано, Твою мову занедбано, Речі правди задавлено, Думки-мислі придавлено, Родино моя! [«До родини», 519].

У кожному слові відчувається ненависть до московських руйнів¬ників української нації, її історії та культури; причетність автора до свого поневоленого й приниженого народу. Звідси — адекватне поєднання біографічного часу героя з історичним. Не раз ліричний герой ризикує своєю свободою і життям. Переживав, плакав і навіть боявся, але ніколи не уникав громадських обов'язків і заради слави й лаврових вінків не ступав на шлях брехні і зради:

Ні, не зови мене на пир, Я не піду на пир лукавих, Не поклонюсь Мамони слави, Не воспою його кумир. Ні, я не був вовік рабом, Не прославляв брехні, неволі, Поет, співака правди, волі Не піде к кату на поклон!

[«Скорбні пісні», 541].

Прагнення помірятися силою в нерівнім двобої, твердість духу і переконань виступають як гнів і відвага народу, що змагається за національні та людські права. Психологія ліричного героя невіддільна від поривань і устремлінь народу; його внутрішній психологічний час є складовою частиною часу історичного — це комплекс пережи¬вань, надій і сподівань героя; це відображення духовного його жит¬тя, перед яким постійно виникають складні завдання.Та найбільше болить Кониському не минуле, якого вже не по¬вернути і не змінити, а сучасне. Чому сучасний люд став такий індиферентний, без сильних пристрастей, переживань і мети?! Чому покірно чекає, окутий страхом, як складеться його доля?

Й чом не рвешся ти на волю Із каторги, із неволі, Родино моя! [520].

165

Рабська покора, інертність, що охопила всю його «родину», — стали ознаками епохи і рисою життя сучасників. Рабство в будь-якій іпостасі — соціальній, національній, моральній — неприйнятне для Кониського, «бо правди раб не має, не має віри, доброти і серця не має». Кониському огидний, ненависний рабський спокій, що «серце троїть і морозить, і снігом душу він заносить, не любить він розум¬ного життя» [521]. Своїм щирим пристрасним словом поет звертається до свого народу то з проханням, то із закликом пробудитися від летаргійного сну, то з осудом:

Ви підупали, земляки,

Так підупали, що й не знаю, —

Чи є ще це в якому краю

Такі плюгавії раби!

В очах з полудою, в ярмі,

Халяву лижете у ката,

Свого лякаєтеся брата,

Гукаючи: «Распни, распни!..» [552].

Кониський дедалі більше переконується, що бажання демократи¬зувати суспільний лад призвело до появи в суспільстві плебейських рис. Треба шукати силу, яка запалить бажанням «вернути стару волю» («Заповідь»), звісно, без повернення до старих козацьких часів. Поет оплакує забуті ідеали для викриття інертності своїх співвітчиз¬ників, їх суспільної деградації, темноти і лінивства, він знаходить гострі і ніжні, саркастичні і сповнені щирої любові слова.