ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Боротьба народу за національну незалежність, рівноправність, виховання і зміцнення національної свідомості шляхом освіти, поши¬рення зразків української літератури висуваються в повісті на пер¬ший план, за що обидва письменники піддавалися суворій критиці істориками літератури тоталітарного режиму.

Найвразливішими місцями для «інтернаціоналістів»-літературо-знавців були несприйняття письменниками революційного шляху; українофільство, висока національна свідомість, без якої О. Кони¬ський не мислив життя народу як нації.

Проблеми національного розвитку в «смутний час» історично назріли; вони не втратили актуальності й понині. Україна, на відміну від Росії, потерпала (крім соціального) й від національного гніту. Цим зумовлений соціальний пафос російської літератури, яка вирішу¬вала проблеми «Хто винен?», «Що робити?» для звільнення людини від соціального кріпацтва. Українці як бездержавна колоніальна нація, задавлена пресом заборон і репресій, насамперед дбали про націо¬нальну свободу народу, про розкріпачення духу нації, про повернення їй національного обличчя.Пошуки шляхів розв'язання національної проблеми були справою честі національної еліти, насамперед творчої інтелігенції, до котрої належав і О. Кониський, «націоналізм» якого стояв «упоперек горла» космополітам, шовіністам, українофобам усіх часів. Власне, через «націоналістичне» спрямування повість «Семен Жук і його родичі» не перевидавалася жодного разу.

Повісті «Юрій Горовенко» пощастило більше: з передмовою Петра Волинського вона була надрукована 1928 р. київським видавництвом

187

«Сяйво» і в «Бібліотеці української літератури», що видала «Нау¬кова думка» через 62 роки (1990).

Сучасники О. Кониського устами І. Франка, навпаки, відзначили художню «невдатність» «Юрія Горовенка», але високо оцінили як першу пробу «малювання певних суспільно-політичних течій серед нашої суспільності, того, що в Росії називали «ловить момент» і в чім незрівняним майстром був Тургенєв» [41, 499].

Народники намагалися створити свою «пряму» пропагандистську лі¬тературу, яка виражала б «норму» розуміння ними національних і со¬ціальних суперечностей, надихала б народ на активні дії. «Юрій Горо-венко» належить до їх числа. Цим пояснюється «публіцистичність» повісті, часте декларування своїх особистих поглядів, голий перелік певних історичних подій, явищ, прізвищ, епізодів без «художньої обробки».

У хронологічному порядку О. Кониський подає майже сорокарічну історію українського національного руху (40—80-ті роки), насичую¬чи її конкретно-історичними реаліями. Так, у першій частині повісті, що слугує передісторією головної події, через призму сприйняття Юрія Горовенка у лаконічній формі подано найголовніші події та явища, що мали всеохопний, глобальний вплив на формування на¬ціональної, політичної й соціальної самосвідомості українського народу. Це насамперед «Кобзар» Шевченка; розгром Кирило-Мефодіївського братства; поразка в Кримській війні; справа петрашевців; видання «Основи» і «Хати»; народницький рух 60-х років, що пробудив громад¬ську думку, вирвав з кайданів громадське життя: «Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Набли¬жалася селянська реформа. Потреба народних шкіл, освіти, жіноцьке питання, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових суді: і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного економічного розвою... Все то було на коші, все мололось» [418].

Юрій Горовенко був активним учасником історії. З його допомо гою було створено недільні школи з українською мовою навчання літературні вечори, на яких панувало українське слово; безплатн: читальні, гуртки тощо. В повітрі відчувалась політична свобод й автономія України...

Польське повстання (1863) та замах Каракозова на Олександра І в квітні 1866 р. стали приводом для переходу у відкритий наступ н національно-визвольний рух. Репресії, арешти, заслання... Ідея се¬лянського повстання ще жевріє, але відсувається далеко назад у народницькій ідеології.

Постріл Каракозова поклав початок серії терористичних актів, що призвели до убивства «царя-визволителя» (1 березня 1881 року). Цією датою і визначається кінець 70-х років, кінець високого етапу народництва.

Та яким би героїзмом не відзначалися виконавці терористичних актів, тактика народовців заводила визвольний рух у глухий кут: