ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Висловлюючи побажання і поради, як належить вирішувати гарячі проблеми суспільного життя, О. Кониський апелює до совісті, до морального чинника. Він переоцінює значення їх в умовах свого часу, розглядаючи як універсальну силу в захисті інтересів народу.

Повість-хроніка О. Кониського «Семен Жук і його родичі» містить багато автобіографічних елементів. Історичний матеріал тісно пере¬плетений з подіями життя автора, його вчинками, які мають пряме відношення до історичних подій і розглядаються як «передусім мої»,

1Кониський О. Семен Жук і його родичі // Правда. — 1875. — Роч. 8, ч. 2. — С. 750.

185що є головною особливістю автобіографії. Повість насичена лірич¬ними відступами, елементами сповіді автора. Як і в інших «хроні¬ках», О. Кониський, охоплюючи великий відтинок часу, змушений вдаватися до ретроспекції. Біографія головного героя подається в минулому і теперішньому часі. Це дає можливість простежити ви- | токи його світогляду — від прапрадідів, їх оточення, життя і ба¬чення світу, народження, формування й утвердження характеру й поглядів героя тепер.

За масштабністю зображуваних подій і розгалуженістю сюжетних ліній (лінія Жука, Джура, Рисі, Вітренка, Ларіонової та ін.) твір : епічний. У ньому знайшла відображення ціла епоха в житті української суспільності кінця 60-х — початку 70-х років та громадсько-політична атмосфера цього часу.

І. Франко з-поміж інших творів О. Кониського відзначив роман-хроніку «Семен Жук і його родичі», назвавши її «найзнаменитішою», ] хоч і «недокінченою» пробою представити інтелігента-українофіла як тип «нового чоловіка». Високу оцінку твору можна пояснити кон¬кретно-історичними обставинами, бо на початку 70-х років україн¬ська проза була небагата на художні здобутки, а великі епічні жанри перебували тоді ще в стадії становлення. Тема, до якої звернувся письменник, порушені ним проблеми були актуальними.

У 70-ті роки реалізм письменника набуває моралізаторського від¬тінку. Спостерігаємо часте перенесення соціально-політичних явищ, фактів економічного життя в площину моральну і психологічну. Соціально-економічні хвороби під пером О. Кониського перетворю¬ються на хвороби свідомості й совісті, на джерело його власних мук. Ця особливість реалізму О. Кониського особливо виявилася в його повісті «Юрій Горовенко», написаній 1883 р., виданій у Львові 1885 р. з підзаголовком «Хроніка смутного часу».

Жанр, композиція, ідейне спрямування повісті-хроніки має також багато спільного з творами Нечуя-Левицького «Хмари» і «Над Чор¬ним морем». Вона складається з двох частин, кожна з яких містить по кілька глав.

У перших семи главах «Хмар» Нечуя-Левицького відтворено життя і діяльність студента Київської духовної академії, пізніше професора філософії Василя Дашковича, українофіла, здатного багато зробити для справи національного розвитку; перші глави повісті «Юрій Го¬ровенко» О. Кониський присвячує зображенню життя вчителя історії кадетського корпусу Дмитра Павловича Пучка (прототип Д. П. Пиль-чикова) —• кириломефодіївця, товариша Куліша, Костомарова, Нав-роцького, О. Маркевича, активного учасника національного руху 60-х років та його могутнього впливу на учнівську молодь, особли¬во Юрія Горовенка.

Завдяки Дмитру Павловичу історія і письменство стали для Горо¬венка «тим національним вбранням, під котрим він вбачав минувшину;

186

а минувше життя народів, особливо України, він розглядував так любовно; минувшина ж України ще любовній горнула Юрка до свого лона, пригортала його так, наче коли б горнула його до лона рідна неня. Історія і письменство стали Горовенкові криницею, з котрої він пив живу воду і на дні котрої читав будущину українського народу» [413].

Обидва письменники добре знали становище й характер освіти на Україні, життя і побут учнівської молоді і професури. Схоластика, пропаганда реакційних ідей, неуцтво, підлабузництво, доноси; по¬літика обрусіння, зневага до національних традицій, мови, культу¬ри — все це знайшло яскраво правдиве відображення у «Хмарах» і в повісті «Юрій Горовенко».

За задумами обох письменників їх головні герої мали стати етало¬ном «нових людей». Для цього вони втілили у своїх героях найкращі риси борців національно-визвольного руху 60—70-х років (ліберального народника, українофіла, ліберального громадівця) і характерні, озна¬ки справді демократичного діяча. Можливо, саме ця ідейна роздвоєність і є причиною того, що ні Павло Радюк, ні Юрій Горовенко не стали зразком типового учасника українського національного руху.