ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900)

Червоний хрест цензора стояв на слові «козак», «старовина» на такому безневинному реченні, як: «Аж жах бере, коли згадаєш, яке тяжке і невимовно темне десятиліття пережили ми» [358]. Осуджу¬валось слово «старовина». Однак і такий «ампутований» текст не полишав письменника і видавця тривоги і страху. Кривунда написав свої твори українською мовою, а згідно з Емським указом «українські книжки дозволено друкувати за умови, щоб «не бьшо допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания» [360].

Безглуздість такої вимоги особливо була зрозумілою і письмен¬никові, і видавцю, і двом університетським професорам та видатному приватному філологові, з котрими консультувався видавець. Острах за «отступление» і перспектива потрапити до охранки зростали. «Воля начальства — закон, ти знав про «отступления» і повинен був до¬нести начальству, що твориться «беззаконне»... — пояснює письменни¬кові видавець Спориш. — Далі: книжка твоя написана по-українськи, а вся не «общерусская» мова і книжка єсть сепаратизм — політика. Ну, розумієш тепер, що і ти, і я... Що тут саме до речі охранка» [364].

О. Кониський створив новий тип літературного твору, основні риси якого повністю проявилися в оповіданнях «Доля одного письменника», «Тривога автора і видавника». Це, зокрема, поєднан¬ня художнього й публіцистичного елементів у створенні образу. Пись¬менник зберігає і розвиває властивий йому принцип художньо-реалістичного розкриття дійсності, доповнюючи його публіцистичною загостреністю. Він намагається точно визначити, зберігаючи, звісно, образну форму, внутрішню суть предмета, розкриваючи залежність українського письменника від цензора: «Що не напишеш було по-українськи — він усе заборонить. Рік 1887. Се був чорний рік задля нашого слова; за рік перший (Василь Рафальський. — Н. С.) заборо¬нив мені 18 оповідань і більш 50 таких галицьких книжечок, які доти були дозволені; навіть заборонив Львівське видання оповідань Мар¬ка Вовчка» [365].

179

Про необмежену сваволю цензури писав І. Франко у статті «З остатніх десятиліть XIX віку»: «Мого «Муляра» редактор «Зорі» признав не вартим друку для того, бо, мовляв, він такого факту ніколи не бачив, а муляри, по його думці, найгірші п'яниці. Одне оповідання Кониського було надруковане до половини, а другу по¬ловину громадський синедріон признав неможливою і дав кому іншому доробити необразливий ні для кого кінець [...]. Громадська цензура була вдесятеро грізніша для авторів, ніж прокураторська...»1.

Якісних змін зазнала і композиційна структура творів О. Кони¬ського. В художні оповідання та нариси письменник широко вводить у різних формах публіцистичні екскурси. В одному випадку він дає публіцистичний вступ до наступного художнього зображення, в ін¬ших — закінчує розповідь публіцистичними узагальненнями.

Композиція публіцистичних творів органічно вбирає в себе й ху¬дожні елементи. В цьому плані особливо характерні «Листи з Полтав¬щини» (1884), де на основі документальних фактів йдеться про те, що реформа 1861 року не звільнила селян від кріпацтва, а завела в «інше, ще гірше, ще тяжче — економічне кріпацтво».

Реальні факти розгортаються як художньо-психологічні зарисов¬ки в нарисах «Анастасіада», або Лихоліття в Чернігівщині» (1888). Це вражаюча картина боротьби за землю між біднотою і багачами, переслідування чернігівським губернатором Анастасєвим радикалів, його звірячі розправи над селянською голотою різками й багнетами каральних загонів; в серії етнографічно-економічних нарисів «Дахнівці» (1894) — про село, що стало «кублом великих злиднів» — художня образність зорієнтована на те, щоб відверто, в максимально стислій формі розкрити і точно визначити життєву суть соціально-економіч¬них процесів, поведінки, думок і почуттів людини.

Вихований на творах Шевченка, О. Кониський був переконаний, що чекати від панівної еліти оновлення українського життя не дово¬диться, вона сама зацікавлена в підтримці, а не зміні існуючих поряд¬ків. Спостерігаючи і відтворюючи в своїх творах життя сільської і міської бідноти, О. Кониський переконався також і в тому, що ця біднота зайнята однією турботою — про шматок насущного хліба, що умови її існування настільки тяжкі, а сама вона настільки приг¬ноблена, темна і затуркана, що не здатна навіть і мріяти про якусь боротьбу, про свої права та інтереси.Найгіршим лихом, за О. Кониським, було те, що інтелігенція відцуралась від народу, стала глухою до його долі, зденаціоналізу¬валася, космополітизувалася, розчинилася в хаосі життя: «Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? — запитує О. Кониський в оповіданні «Народна педагогія». —

А коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?... Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...» [150].