А вони невмирущі, як фенікси

на поруки візьмуть.

Таких в нас не було,

щоб вірили псам,

убивцям страшним,

заклятим катам...

Що нічка віщує -

- не знаємо ми...

Мороз... Місяць світить,

та ждуть всі весни.

Щоб стежки - доріжки

були без слідів,

щоб ворог усівся,

скирти не палив...

Не спало, тривожилось,

Дятьківці - село,

та тієї ночі

страшне щось було...

Стук, грюкіт у вікна,

парольні сигнали,

та з Божої волі

сестри не злякались:

таких, як ці були -

не чули, не знали.

- Гей, Нуся, відкрий...

Свої, свої ми...