А вони невмирущі, як фенікси

Кругом розглядаюсь,

про своє дитинство думаю:

то сяду, то стою...

Поки те, про що

згадую - не запишу,

не маю спокою.

Земне життя - не вічність.

Моя ненька рідненька

прожила довгий вік.

Хвороби, недомагання

роботою гоїла.

Не знала смаку алкоголю,

пісненьке їла.

Із нас ніхто невзмозі

взнати про кінець свого життя -

хвилюючу пору.

То ж про особливе,

у своєму дитинстві пережите,

з внуками, правнуками

розмову поведу.

ДИТИНСТВО.

Надіялись на хлопчика батьки,

а вечором негадано й неждано

з’явилась бабка-повитуха,

мама всміхнулася: “Ще зарано”...