А вони невмирущі, як фенікси

скільки таких тинялося дітей.

Чи може ще щось бути гірше,

як знати, що дівча

без матері, уже й без батька,

в село прийти боїться до людей.

Восени лісом, зі школи йдучи,

опеньки я збирала,

побачила Нусю здаля,

не підійшла до неї,

щоб не злякалась…

Щоби не сталося якого лиха…

Може не запримітить

і пройде стиха…

Та ні, підходить ближче,

привіталась… заплакала…

може тому, що я її поцілувала.

Тоді я їй сказала:

—Ти підросла і дуже гарна стала.

—Та я себе не бачу,

хіба тільки тоді,

як із джерельця водиці набираю,

на своє обличчя приглядаюсь…

А чи я виросла? — Не знаю.

Ви чули, що матінки моєї

тут уже немає,